Читати книгу - "Руді Вовки"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Малюнки Н. Драгунова

Трапилось це так. Довготелеса, зауваживши, що хлопчик Їжачок надто забруднився, і не маючи часу з ним панькатись, вийшла за курінь і гукнула рудих вовченят. Зраділі з такої до себе уваги, руді вовченята з дзявканням і голосним вереском кинулись за Довготелесою на точок, навколо якого стояли незграбні листяні курені людей з роду Рудих Вовків, і завозились з малечею.

Серед вовченят, що їх покликала Довготелеса, бігала Волохата. Вона доводилась дочкою Одноокій Вовчиці, яку в таборі називали просто Сліпою.

У Сліпої, ще як лежав сніг, народилося шестеро гарненьких, золотого кольору вовченят, але тоді ж цю щасливу матір спіткало велике лихо в особі страшного смугастого тигра.

Із шести золотеньких вовченят він з’їв п’ятеро; з’їв би й шосте, коли б на нього не натрапили Голомозий і товстий Кендюх. Вони вбили звірюку. Відтоді Волохата лишилась у своєї мами одиначкою, кучерявою, вгодованою, веселою і спритною. Вона була більша, краща за всіх своїх подруг, які вже мало не з другого тижня мусили роздобувати самі собі харч, бо було їх у кожної вовчиці по чотири, по п’ять, тимчасом як Волохата, одиначка, могла досхочу їсти молоко у своєї одноокої матері.

На точку Волохата перша підскочила до Їжачка, лизнула його теплим язичком у рот, у ніс, перекинула, залоскотала лапками його туге, ребристе, геть забруднене тільце.

Їжачок, хоч і мав лише два роки, однак теж був хвацький хлопчина. Він, скільки мав сили, вп’явся Волохатій у вуха, аж вона заскімлила. Але тим часом підбігли інші вовченята і за одну хвилину з брудного хлоп’яти зробили рожевенького білоголового чистунчика, так ніби він пройшов п’ять купелей підряд. Забачивши на точку вовченят, до них кинулась геть уся дітвора табору, і швидко дзвінкий сміх і веселі вигуки заповнили геть увесь точок. Весела метушня долетіла і в кущі, де лежала Одноока Вовчиця. Вона нездужала після нещасливої зустрічі з диким кабаном. Добре, що лютий звірюка встиг лише розпороти їй півбока і ніскілечки не зачепив живота.

Однак і після цього вона одлежувалася вже п’ятий день. Тож до її хвороби приєднався ще й сильний голод. А тут ще вереск у таборі. Чи не пощастило двоногим десь на вловах?

Сліпа підвелася і сяк-так потяглась до куренів. Іноді в щасливі для мисливців хвилини їй перепадала не тільки якась необгризена кістка, а навіть цілі клапті смачних, іще теплих тельбухів.

Доручивши Їжачка вовченятам, Довготелеса повернулась назад до вогнища і взялася доминати козячу шкуру.

Люди з роду Рудих Вовків загалом майже круглий рік ходили голі. На дощі, негоду, сильні вітри взимку вони мало звертали уваги, спали залюбки на голісінькій землі, лише підклавши під себе шкури. Часом усе тіло бралося памороззю, білі ставали голови й бороди, а вони спокійно хропли собі. Але в Рудих Вовків була малеча: малечі ж, доки вона загартується, треба вкриватися теплим. Потім Руді Вовки страшенно любили прикрашати своє тіло. Ось на такі потреби і йшли шкури вбитих звірів.

В особливій пошані у чоловіків були лев’ячі і тигрові шкури, а надто хвости й пазури. Жінки задовольнялись меншим — прикрашалися шкурами здебільшого мирних тварин — кіз, оленів, зайців.

Але, щоб як слід виготувати цю окрасу чи зробити доладно торбину для дитини, шкуру треба було як слід вичинити. Чинбарів же в цих людей ще не було, і вони самі розминали шкури з допомогою лише своїх зубів і потужних щелепів. Цю роботу здебільшого доводилося робити жінкам, тим, що вже мали дітей. Увесь вільний час вони тільки те й знали, що жували ці шкури.

За цю роботу взялась і Довготелеса. Крім неї, біля вогнища, власне біля тліючої старої трухлої колоди, сиділа Печеричка, огрядна дівчина, і, як завжди, вилежувалась Костяна Голка.

Печеричка пекла між розпеченими до червоного кольору каменями кропив’яні корінці для споживи. Костяна Голка нічого не робила, лежала на боку і байдуже стежила за п’ятнадцятирічним Оленячим Рогом, що вовтузився з ратищем.

Міцними пальцями Оленячий Ріг розкрутив жилу, якою кам’яне вістря було прикручене у розщеплений кінець ратища, і повитягав та повикидав геть ті скалки, що лишились від наконечника, бо він розбився, ударившись об міцний дубовий пеньок. Жилу Оленячий Ріг поклав собі в рот, вона відвологла і зробилася гнучкою; далі він почав серед складених біля вогнища кремінців вибирати собі підходящий на нове вістря.

Такий уламок швидко знайшовся. Тоді Оленячий Ріг взяв його лівою рукою і, приклавши кінцем до більшого каменя, став оббивати легенькими ударами, щоб надати йому потрібної форми. За молоток йому правив крем’яний кругляк з рівно оббитим нижнім краєм. Упоравшись з цією роботою, Оленячий Ріг дістав з-за плеча шкіряну торбинку і відчепив від неї оленячий ріжок з продовбаною на кінці заглибинкою.

Зауваживши, що Печеричка зацікавлено дивиться на його працю, хлопець зашарівся і ще гарячіше взявся до роботи, пишаючись перед нею своїм умінням.

Тепер він розіслав на лівій руці широкий лисячий хвіст, що, як окраса, був причеплений до торбинки, поклав на нього тільки що обтесаний камінець, міцно затиснув його в долоні четвертим і мізинним пальцями, наклав зверху ріжок — гострим кінцем до краю, а далі несподівано сильним рухом правої руки натиснув на ріжок. Крем’яний наконечник хруснув: від нього відскочила тоненька гостра скалочка.

Тоді Оленячий Ріг швидко пересунув ріжок далі і, таким же способом відтискаючи скалочку за скалочкою, обійшов два краї вістря, після чого воно стало подібне до великого грабового листа.

— Слухай, Оленячий Ріг, — сказала