Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Тубілець стояв і сторожко наслухав. Він раз у раз повертав голову, й погляд його неспокійно обмацував кожне дерево й кущик довкола.

Павел не зводив з нього очей. Альварес хропів, тож Павлові довелось підповзти й розтермосити його.

— Якийсь тубілець вийшов з лісу! — шепнув португальцеві на вухо Балканов.

Альварес хутко підвівсь і занишпорив очицями:

— Де той дикун?

— Не дикун, а звичайна людина! — виправні) його Павел. — Онде, навпроти.

Альварес нарешті помітив негра.

— Не погано було б схопити його! Він би тяг на собі наші бебехи.

— А коли не захоче? — запитально глянув Павел.

— Як то «не захоче»! Змусимо! Хіба ви не маєте зброї?

— Коротше кажучи — візьмемо його собі за раба?

— Атож! Він навіть буде задоволений, — цілком поважно мовив Альварес. — За кілька разків намиста пертиме ношу, аж курява здійматиметься! Тільки ж не дляйтесь!

— Я на це не піду! Кожна людина має право на волю. З якої ж речі ми братимем її в полон? Від цих людей ми різнимось хіба що кольором шкіри! — обурено просичав Павел.

— Надто вже ви жалісливий! — ущіпливо кинув Альварес, але, зустрівши сердитий географів погляд, розгублено закліпав, очима й заходивсь роздивлятися свої черевики.

Негр повільно підходив до них, але раптом зупинивсь, мов скам'янілий. Кілька секунд він дивився на двох білих людей, потім плигнув убік і стрілою дременув до лісу.

Густа папороть захилиталась і тут же знову завмерла, розморена пекучими променями тропічного сонця.

— Утік, чорний псяюха! — засопів Альварес і намацав у торбині баклагу з водою.

«Ось де люди не варті й копійки! — подумав сам собі Балканов. — Але ж вони теж мають діти, яких доглядають і люблять. Невже ж таки негр менше любить своє дитя, ніж білий? Правда, це нікого не обходить. В африканця чорна шкіра, й тому він мусить бути рабом, іграшкою у руках в Альвареса та йому подібних. Ця країна під ярмом рабства.

А рабство в усіх куточках землі одне й те, саме — грабунок і знущання з поневолених. Хіба не мав колись права кожен турецький бей лаяти, бити,» вбивати, брати в неволю будь-якого болгарина? Скільки осель посиротили вони, скільки родин винищили без суду!»

Павел згадав своє дитинство, й серце стис-лось від образи та гніву.

«Через те мій батько й подавсь у ліси».

Батьків образ постав перед географом, наче живий. Гострий, орлиний погляд, струнка постава, що випромінює сміливість та мужність. Заради такої людини варто піти на що завгодно, аби тільки сказати їй кілька слів: батьківщина вільна, народ визволений!

Тубілець, який щойно майнув у джунглі, немов розпалив у Павловій душі полум'я. Серце йому закалатало, кров багрянцем зігріла щоки.

Веселий та дзвінкий Домбів голос вивів Балканова із задуми. Коли хлопчик підбіг, іо помітив у його очах якийсь дивний сум і а лагідну розчуленість…

Наступні дві доби мандрівники не здибали. мідної людини. Стежка звивалась нескінченним лісом, білою ниткою вшиваючись у непрохідні хащі. Подекуди Домбові доводилось прорубувати виткий чагарник гострою сокиркою. За кожним ударом сталевого леза, який дзвінко відлунював у глушині мангрового лісу, з диким галасом на всі боки розліталися барвисті папуги, з гарчанням шугали в кущі розбуркані гієни, а цілі зграї людиноподібних мавп із вереском плигали на землю и знову хвацько дерлись у гусгосплетіння ліан, шукаючи порятунку в заростях.

Перед очима подорожніх розляглась простірна, вигнута підковою долина. Серед темно-зеленої пустелі пралісу, поросла соковитою тропічною травою, вона була схожа на схвильоване смарагдове озеро. Але вже й тут подекуди видно було жовтаві латки. Трава сохла. Незабаром ця двометрова рослинність вигорить під нищівними променями тропічного сонця, й долина перетвориться на пустелю.

Нарешті мандрівники дістались до пересохлого річища. Павел ішов попереду. Вибравшись на берег, він зупинився. На тому боці було видно згарище, з якого ріденькими гадючками курів димок. Домбо побіг уперед. Коли повернувся, голос у нього був тихий і таємничий.

— Лібата горіла, гамба! — шепотів хлопець. — Мабуть, лихі білі спалив хатини!

— Бачу, друже. Тут справді була пожежа. І згоріло все до цурки, — зітхнув Павел і подався до згарища.

Сумніву не було: спалено тубільне селище. Страхітливим частоколом стриміли в небо звуглені пальми; наче мерці, чорніли голі стовбури велетнів-баобабів.

— Це місце очищено для плантації, — спокійно пояснив Альварес, доплентавшись до згарища. — Тут було тубільне селище. Його спалили озброєні загони. Плем'я вигнано.

— В такому разі десь поблизу мають бути португальці, — наче міркував уголос Павел, але сам скоса поглянув на Альвареса.

Альварес хитнув головою:

— Цілком можливо! — і додав неуважливо: — А то, може, й на військовий загін натрапимо…

На обличчі йому промайнула стурбованість. Альварес говорив якось аж надто повільно, й Павлові здалося, ніби той старанно щось кмітить.

Годин за кілька мандрівники дістались до чималої плантації, оточеної новим плотом. Пліт був зроблений з цукрової тростини, переплетеної в два ряди й міцно зв'язаної, а між рядами ще напхано колючого хмизу та виткого шпичатого бадилля. Невибагливі тростинові стебла на новому місці вже попускали й міцне коріння.

Подорожні увійшли на плантацію вузенькою хвірткою. Від хвіртки в усі боки розходилися стежки. На плантації буяло високе пагіння африканського проса, сорго, цукрової тростини та кукурудзи. Окремо посаджено вічнозелену маніоку, чиї бульби тубільці печуть, мелють на борошно, а тоді місять щось подібне до хліба. В одному кутку чаділа пригасла ватра; мабуть, раби-негри щойно пекли батані й таро. Але зараз на цілій плантації не видно було ані душі.

Павел згадав тубільця, що його вони зустріли позавчора. Бідолаха, напевно, приходив навідати спалену хатину, а потім подавсь наздоганяти плем'я.

— Тут обов'язково мають бути плантатори! — звернувся Павел до Альвареса. — В них ми відпочинемо й заночуємо. Як ти на це дивишся, га?

Альварес помовчав, пожував беззубим ротом соломинку й