Читати книгу - "Слідами вигнанця"
- Жанр: Пригодницькі книги
- Автор: Григор Угаров
Події пригодницької повісті сучасного болгарського письменника Григора Угарова відбуваються в другій половині XIX ст. й пов'язані з визвольною боротьбою болгарського народу проти турецьких гнобителів.
Ув'язненого болгарського революціонера Балканова турецькі власті продають шукачам діамантів у Африку. Син Балканова Павел вирушає на розшуки батька. Повість знайомить нас з історією і культурою Африки, її природою, населенням. Книжка цікава за фабулою, пізнавальна й виховна.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
СЛІДАМИ ВИГНАНЦЯ
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
З болгарської переклав ІВАН БІЛИК
Малювали АНАТОЛЬ СИЛАЄВ та ЄВГЕН ГОНЧАРЕНКО
Перекладено з видання: Григор Угаров. По следите на заточеника. Народна култура. София. 1956
Ми були щасливі…
Прийшли білі!
…
Наша лібата була велика,
Веселі хатинки аж тріщали від добра.
В хатинках жили дужі люди
— Чоловіки, жінки й діти.
…
Прийшли білі!
…
Вони сказали нам:
«Ця земля тепер наша,
Ці ліси тепер наші,
Ця ріка тепер наша…»
…
Прийшли білі!..
Негритянська народна пісняРОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Капітан Сілва Порту. Гонсалві та негреня Домбо. Протока Сліз. Корабельна катастрофа. Капітан не дотримує слова
І
Анічогісінько не віщувало близької небезпеки.
Сонце стояло на вечірньому прузі. Небокрай палахкотів жовтогарячою загравою. Морська гладінь ледь тремтіла. Тільки де-не-де скипала кучерява хвилька, блиснувши проти сонця розпеченим сріблом. Повільно танув за кормою молочно-білий слід корабля. Всю неосяжну морську широчінь немовби затягало прозорим рудуватим серпанком. Але небо лишалось синє, глибоке і ясне. Попелястої примари урагану не було й згадки. Тільки поволі дужчав вітер, напинав вітрила, й сумно порипували щогли.
Ще й досі не видно було суходолу, але чайки зграями прилітали назустріч кораблеві й сідали на лаштунках. Це були перші провісники материка.
І незабаром матроси, які щойно заступили на вахту, помітили на обрії невиразну темну смужку берега…
У такий на диво сприятливий час торговельне судно «Реженерадуш»[1] поверталося з далекої плавби. Старий морський вовк Сілва Порту, капітан корабля, вже втретє огинав Мис Доброї Надії. Після повстання 1846 року[2], що в ньому він бився на боці «вересневців», Сілва Порту жив як вигнанець і відтоді не кидав якоря в жодному португальському порту. Він водив корабель між містами Рангун і Джібуті, звідки вантажі іншим судном переправлялися в Лісабон. Ці роки капітан тричі борознив Атлантичний океан і за наказом фірми доходив аж до Бенгалі.
Цього разу Сілва Порту не мав підстави скаржитись на долю: і екіпаж, і сама барка[3] поверталися з рейсу в належній формі. Тільки в капітана й досі ще не гоїлася рана на лівій нозі.
Цей сивий шістдесятирічний бородань з почорнілим од морських вітрів обличчям, з капшучками під очима, присадкуватий і кремезний, мов одлитий з чавуну, й досі був жвавий, прудкий і рухливий, як і тоді, коли вперше зійшов на корабельну палубу.
Народився Сілва Порту в портовому містечку Албуфейра у нестатковитій родині. Змалечку лишившись сиротою, Сілва виріс серед таких самих, як і він, голоребрих безпритульників на березі моря. Змінивши безліч професій і хазяїв, нарешті потрапив на корабель, його взяли юнгою, бо в ньому таки відчувалась успадкована від діда-прадіда матроська кров.
Коли згодом Сілва Порту став командувати кораблем, то добрав собі екіпаж з гурту своїх давніх знайомих — колишніх волоцюг та безпритульників. Молодий капітан перший у всьому португальському флоті скасував споконвічну «корабельну кішку»[4]. І на йото кораблі за всі роки не трапилося жодного заколоту чи бодай спалаху невдоволення. Сілва Порту був людина справедлива й жив з екіпажем у злагоді.
В часину доброго гумору, закусивши зубами цибук куценької люльки з бляшаним ковпачком, він був не від того, щоб попишатися своїми кревними зв'язками з Васко да Гамою[5]. Багато хто сумнівавсь у цих зв'язках. Але Сілва Порту й сам давно вже здобув собі славу мужнього й досвідченого моряка, який без ніякої лоції[6], мов долоню власної правиці, знав океанські шляхи, небезпечні місця з підводними рифами й напрямки усіх вітрів, а найголовніше — якимось вовчим нюхом наперед відчував наближення бурі, навіть коли море здавалось найбезневиннішим.
Останнім часом капітана в рейсах супроводжував його одинак Гонсалві. Батько й син мов дві краплини води були схожі одне на одного. Хлопець видався такий самий мизатий, куцов'язий і кремезний, із сміливими ясно-зеленими котячими очима…
Цього разу корабель повертався з новою людиною на борту — восьмирічним негреням Домбом, тоненьким і гнучким, як пальмовий пагін, з чорною, мов базальт, шкірою й дрібнюсенькими кучериками на голові. Лише крейдяно-білі зуби блищали в хлопчика на виду.
Його знайшли матроси в мангровому лісі на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.