Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Запала тиша. Тільки сухий хмиз потріскував у ватрі та звідкись долинало виття гієн. Небо вияснилось, обсипане блискучим зоряним порохом, а незабаром зійшов схожий на помаранч місяць.

Павел задумливо курив. Він уже збагнув, що Альварес — ніякий не португалець і що його перебування в португальських володіннях у часі співпадає з приходом каторжників. Коли до річки Кубангу пролягає лише один шлях, то, можливо, Альварес бачив батька. Адже «мандрівники»-каторжники у цій місцевості дивина…

Але Балканов поклав собі бути обережним, тому запитав:

— А проз вашу плантацію часом не проходили португальські дигери?

— Дигери? — нашорошивсь Альварес… — Ні, не чув про таких, — невпевнено відповів він, потім підкреслено байдуже додав: — А може, й проходили, хто їх знає. Багато усяких чужинців по країні вештається…

І, взувши щойно полагодженого черевика, посміхнувся:

— Ця земля для кмітливої людини — справжня Аляска! Тут золото лежить на кожному кроці!

Альварес удруге розбалакався. Заходивсь мріяти про легкі бариші, й оченята йому заблищали, наче в лапіги.

— Я подорожую з особливою місією… — раптом вирішив звіритися йому географ, але потім схаменувся, згадавши, що заповів собі тримати язик на припоні, й замовк.

Сімоне Альварес аніскілечки не здивувався. Він навіть не виявив цікавості до тієї «особливої місії» й ніби між іншим кинув:

— Я знаю. Матроси казали, — й нахилився прив'язувати до ніг свою химерну взуванку; однак скоса таки блимнув, яке враження справила його поінформованість на географа.

Павел затягся востаннє й шпурнув недопалок у полум'я. «Бач, яка лисиця! Усе вже повинюхував! Але що він за один? З якою метою прибув до португальської колонії? Може — работоргівець?..»

Надходила північ. Балканов залишився вартувати, а Домбо з Альваресом позалазили в намет. У лісі залягла незворушна тиша.

Сухий мангровий хмиз у ватрі палахкотів і поширював навкруги пахощі смоли та трухляків. Павел замислено сидів, затиснувши свій драгунський карабін між колінами й притулившися спиною до химерно покоцюрбленого повітряного кореневища, схожого на крісло з бильцями. У чорних продухвинах між хащами кружляли світляки, вимальовуючи свої заплутані «орбіти».

Пополуночі Павел заглянув до намету і обережно розбуркав Домба. Сімоне міцно спав і так розкрутисто хропів, неначе хто давив його за горлянку й йому бракло повітря. Домбо заворушився, розплющив очі й, упізнавши Павла, хутко виповз з намету.

— Що наказуй гамба? — ще не зовсім прочумавшись після сну, запитав він, але Павел цитькнув на нього й приклав палець до губів.

Альварес і далі щодуху хропів і захлинався.

— Тепер, Домбо, ти станеш на варту, — пошепки сказав Балканов і простяг малому карабін. — Але пильнуй!

І порухом голови показав у бік намету, мовляв, крім хижаків, слід стерегти й португальця. Домбо збагнув. Притиснувши карабін до грудей, він самовпевнено відповів:

— Домбо пильнуй, гамба! Гамба лягай. Домбо не буде засни!

Обличчя малого засвітилося хлопчачою гордістю з того, що географ доручив йому таке відповідальне завдання.

Павел підвівся й помітив бородату голову Альвареса, яка обережно вистромлялася з намету. Очевидно, він тільки прикинувся, що спить, а сам стежив за кожним кроком своїх супутників.

Кахикнувши, Павел став біля входу в намет і запитав:

— Чому не спиш, Альваресе?

У відповідь розлягалось лунке хропіння.

— Альваресе! — вдруге гукнув Павел.

Той неначе тільки тепер прокинувсь і помалу підвівся:

— Га?

— Чому прикидаєшся, ніби спиш? Ти ж уставав!

Потерши очі кулаками, Альварес спочатку трохи побухикав, а вже тоді відповів:

— Я дуже неспокійно сплю, сер. Може, й схопився з постелі уві сні…

Він говорив англійською мовою. Невже остерігається Домба? Але не це головне. Головне — що він ніколи нічого не визнає.

Павел більше й не наполягав. Він умостивсь на цупкому вовняному рядні, вкутався ковдрою й затих. Та сумніви не дозволяли йому спокійно спати. Альварес ставав дедалі підозріліший. Але як його позбутися? Тепер це вже неможливо. Якщо взяти й просто прогнати — він згуртує банду злочинців, і тоді буде ще гірше. А розстріляти його — за віщо? Альварес не вчинив нічого осудного. Випадок з пістолетом — це ще не доказ того, що бородань готується напасти на географа. Можливо, він просто хотів добути собі зброю для самозахисту — а це вже зовсім інша річ.

Зрештою, доведеться вичікувати, але водночас пильно стежити за ним, щоб запобігти всіляким несподіванкам…

Незабаром утома взяла гору, й Павел неспокійно заснув, раз у раз прокидаючись і шопу поринаючи у дрімоту.

До самого ранку Альварес крутився з боку на бік і старанно вдавав, що спить, але Балканов розумів: хитрує…

Лише вдосвіта Павел заснув по-справжньому, але схопився від рушничного пострілу. Ще не прочумавшись достоту, з пістолетом у руці, одним стрибком вилетів надвір, але, вгледівши Альвареса, зупинився:

— Хто стріляв?

Сімоне Альварес, умостившись на мангровому кореневищі, обмотував ноги дрантям. Він лише кивнув головою в бік негреняти, й знову заходивсь коло онуч. Обличчя йому набрякло після безсонної ночі.

Балканов очима пошукав хлопця. Домбо стояв кроків за п'ять позад нього. Карабінова цівка ще й досі курилася.

— Домбо стріляв, — розгублено пробелькотів хлопець.

— Навіщо? — трохи потеплішав голос у географа. — Мабуть, випадково смикнув за гачок? Так, Домбо?

— Треба стріляв, гамба! Змія хотіла залазь у намет! Ой, погано змія!

Аж тепер Павел помітив у чагарях величезного, метрів з десять завдовжки, удава, який ще здригався в передсмертній агонії. Голова в нього була розчереплена. Востаннє тріпнувши товстелезним хвостом, удав затремтів і застиг у поросі. Павел нахилився до небезпечного плазуна з блискучою попелястою шкірою, потім узяв тичку, підчепив його й укинув у лагуну.

Міцно стискаючи карабін, Домбо спідлоба стежив за географом. Коли плазун шубовснув у воду й