Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Ми тепер будемо жити разом? Чи ти більше не кохаєш маму? — запитує малий. Для мене це питання, немов постріл у голову. Я просто не уявляю, що відповісти, як йому все пояснити!

— Не думаю, що твоя мама погодиться жити зі мною! — мекаю я, інакше це ніяк не назвеш. При цьому відводжу очі. Тимур опускає голову і стає похмурішим за темну хмару. У грудях все пече, починаю подумки матюкати сам себе за те, що засмутив дитину.

— Я розумію. Але ти ж можеш попросити вибачення! Мама добра, вона завжди мені пробачає, і тобі пробачить! — дивиться на мене пронизливим поглядом. — Я знаю, що ви посварилися давним-давно, — дитина бере мене за руку і з благанням в очах закінчує, — але вона мені сама казала, що дуже кохала тебе! Татку, я не хочу, щоб ти йшов, я занадто довго на тебе чекав! — шепоче, притискаючись до мене, а з очей починають капати сльози.

Притягую сина ще ближче, погладжуючи по голові. Злість починає вирувати всередині, лють затуманює очі. Ні, не на дитину, а на себе. Як я міг пустити все на самоплив? Треба було подумати мізками й ще деякий час відстежувати долю Єви! Хоча які мізки?! У той час я їх пропивав і прокурював! 

Рік... цілий рік був сам не свій! Після тієї ночі у мене повністю знесло дах, і, щоб не з'їхати з глузду я поїхав за кордон і працював, як проклятий. Сидів день і ніч за документами, аби не думати про неї, іноді перериваючись для того, щоб поїсти та поспати.

— Синку, тепер я завжди буду поруч, обіцяю, — тихенько шепочу у волосся, погладжуючи маленьку спинку, і міцно-міцно обіймаю. Якесь болюче відчуття народжується всередині, муки приносять нестерпні тортури. Поки зрозуміти не можу, але, здається, це від того, що бачу, як моя дитина плаче.

— А з мамою обіцяєш помиритися? — відхиляється і з надією та переживанням зазирає в очі.

— Звісно, — підіймаю куточки губ, — але це буде наш чоловічий секрет. І ти нікому про нього не розкажеш, навіть мамі! Домовилися? — вимовляючи, натискаю на кирпатий носик.

— Я німий як риба, обіцяю! — торохтить син, маленькими ручками витираючи сльози. Сідає мені на коліна та обіймає за шию, опустивши голову мені на груди. Притуляюся щокою до маківки голови дитини, тихенько усміхаючись, і кайфую від цього відчуття. Мій син чекав мене! Він прийняв мене і пустив у своє життя, все-таки хоч як не крути, а Ораторка гарна матір.

— Батьку, тільки у нас є проблема. — ледь чутно каже син, не змінюючи свого положення.

— Яка? — усміхаючись, цікавлюся. Я навіть не міг уявити, що мій син настільки розумний і спостережливий.

— У мами є дядько Максим, і він мені говорив, що теж хоче одружитися з мамою! — шепоче мені в груди Тимур. Усмішка відразу зникає з мого обличчя, і хочеться скрутити голову цьому нареченому! Я читав у досьє, що вона з кимось зустрічається, але вдатися у подробиці ще не встиг. Тоді мені не до того було — лютував від того, що у мене є син, а я про нього тільки дізнався. А зараз обов'язково почитаю, супротивника треба знати в обличчя.

— Довірся мені, добре? — виштовхую слова крізь зуби, вигадуючи варіанти усунення суперника.

— Гаразд, — знизує плечима і відхиляється. — Пішли їсти, мама приготувала смачну вечерю: телятину в соєвому соусі. М-м-м, пальчики оближеш! — нахвалює Тимур страву, закочуючи очі до стелі. — Мама дуже-дуже смачно готує! — додає і тягне мене за руку. Підкоряюся і дозволяю відвести себе туди, куди хоче дитина.

Поки йдемо коридором, розглядаю приміщення. Ораторка молодець, квартира нова, оформлена у світлих тонах. Підлога мармурова, коридорчик не надто широкий, але довгий, по обидва боки знаходяться по двоє дверей і в кінці плавний поворот на кухню. Коли заходив, не встиг розглянути — настільки хвилювався, що не бачив нічого перед собою.

— Все не так, як ти думаєш! Послухай, поговорімо завтра! — доноситься з кухні голос Єви. З коханцем розмовляє, нутром чую! Мене починає розпирати, напевно, це від злості, що ця зараза трахалась із коханцем, поки за стіною спав наш син.

Зупиняюся на порозі, пропалюючи жінку поглядом. Вона стоїть обличчям до вікна, обіймаючи себе за плечі, і тримає в одній руці телефон. Почувши шум, різко повертається і розпливається у фальшивій усмішці. Так, вона, на жаль, не справжня!

— Ну як, поговорили? — звертається до Тимура, який так і не відпускає моєї руки.

— Так. Ми голодні, ще довго чекати? — питає малюк рівним голосом. Мене це здивувало, не відчувається теплоти між ними. Але кілька секунд потому роблю висновок, що, швидше за все, він на неї ображений.

— Сонечко, все готово! — ласкаво відповідає Єва. Починає пурхати по кухні, сховавши біль в очах, але я на секунду встиг помітити його. — Сідайте за стіл! — запрошує рукою. Син веде мене до столу, який я просто не помітив з порогу. 

Виявляється, він розташований у дальньому кутку кухні, але принадність у тому, що там вітраж. Три вертикальних вузьких вікна чи дверей, а найголовніше, краєвид на місто просто прекрасний. Круглий стіл накритий шикарно, а про запах навіть не хочу говорити.

Малий показує мені на стілець, де я повинен сісти, сам розташовується поруч. Єва подає м'ясо і сідає з іншого боку від Тимура. При всьому цьому усміхається, як королева Єлизавета.

Кидаю погляд на стіл, сервірування просто ідеальне, навіть у ресторані можна до чогось причепитися, але не тут. Скатертина білого кольору, серветочки червоні в білий горошок, а найголовніше, вони з тканини. Ложки, виделки розкладені, як при палаці, і келихи від них не відстають. Примруживши очі, дивлюся на жінку з інтересом, гадаю, скільки у ній ще прихованих талантів? Змія…