Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

Двері відчиняються, і з'являється вона: така домашня, без косметики, у трикотажній сукні кольору слонової кістки, на ногах капці з написом “для матусі”.

— Привіт, — невимушено вимовляє, ніби я вийшов до магазину і щойно повернувся. Від такої різкої зміни поведінки розгубився. Мій язик приклеївся до неба, і я шкодую, що все-таки не прихопив квіти. Тілом проскакує електричний струм, і я починаю уявляти гарячу ніч з цією жінкою. І, тільки зазирнувши їй в очі, розумію, що це гра.

Коли бачу свого сина, який сидить на підвіконні, у мене в грудях щось щемить від болю. Його сумне обличчя насторожує мене. Що ця зараза йому наплела?!

— Мамо, почекай за дверима, я хочу з татом поговорити. Наодинці, — сумним голосом промовляє хлопчик, а моя душа насолоджується, перекошеним обличчям Ораторки. Молодець, синку, нічого робити бабам у чоловічій розмові.

Єва ховається за дверима, залишивши їх трохи прочиненими. Син тільки тоді відриває очі від вікна і переводить цікавий погляд на мене. Мені стає ніяково від цих оглядин, хочеться втекти, настільки він проникає у душу з нотками цікавості та образи. Хлопчику шість років, але очі переконують, що він набагато доросліший.

Тимур без зайвих слів підіймається з підвіконня і прямує до дверей, щільно зачинивши їх. Повертається, зупинившись за метр від мене. Повільно опускається на ліжко, жестом запрошуючи мене сісти. Виконую прохання та опускаюся поруч із сином, попередньо розстебнувши ґудзик на піджаку. Занадто задушливо, мені стає важко дихати, і, чорт забирай, страшно! Побоююся почути слова, які крутилися у мене в голові останню добу!

Болісна тиша. Ми сидимо за декілька сантиметрів один від одного, а немов на різних планетах. Тимур сидить, знітившись, і, опустивши голову, розглядає свої маленькі долоньки.

— Ти мене ненавидиш? — випалюю, не подумавши. Тільки тоді син підіймає голову і дивиться на фотографію, що стоїть на тумбочці. На знімку він з Ораторкою і ще якоюсь жінкою. Моє нутро починає проявляти себе не з кращого боку, закипаючи всередині. Так, я злюся, але не на дитину, а на його матір! Стерво наговорила щось дитині, він навіть розмовляти зі мною не хоче.

— Ні, — шепоче він собі під ніс.

— Я не вмію спілкуватися з дітьми, вибач, — промовляю, як молитву, вкладаючи всі свої емоції, які відчуваю зараз. Тимур підіймає свої величезні, чисті очі на мене, і я завмираю, як статуя.

— Нічого страшно, у мене теж немає практики спілкування з батьком! — і дивиться так щиро, зазираючи в усі глибини моєї душі. На його обличчі з'являється боязка, несмілива усмішка, проникаючи, як наркотик у мою кров. Тепло розливається тілом, немов солодка млість. Блаженство і задоволення переповнюють мене через край, і я, навіть того не помітивши, сам розпливаюся у щасливій усмішці.

— Татку, — тук-тук. Чую своє серцебиття. З'являється непереборне бажання обійняти дитину, але я стримуюся — не хочу налякати його своїм натиском. Дихаю рвано, намагаючись зрозуміти, як впоратися з ураганом, що бушує у мені всередині. Я немов, переповнена чаша, яка ось-ось розіллється. Він назвав мене “татом”!

— Так, синку, — видаю не своїм голосом. Син підскакує і падає до мене в обійми. Обіймаю, жадібно вдихаючи аромат рідного чоловічка. Зажмурюю очі, намагаючись не дати вирватися емоціям назовні. Мені не соромно за свої почуття і переживання, адже я теж людина і можу іноді вийти з колії.

— Не ображайся на маму, добре?! — промовляє ледь чутно, уткнувшись носом у мою сорочку.

— Я не ображаюся! — погладжуючи маленьку голівку, відповідаю.

— Вона мені все розповіла: і про сварку, і про те, що приховала від тебе, що я з'явився на світ! Я на неї злий, але це скоро мине, я знаю! — моя щелепа відвисає. Ораторка всю провину взяла на себе?! Але навіщо?!

— Не хвилюйся, я не злюся, справді! — захриплим голосом заспокоюю сина. Подив і безліч питань народжуються у голові, не можу до кінця зрозуміти, що відбувається. Син відхиляється, зазирає в мої очі, проникаючи у саму душу, і тихенько питає:

— Ми тепер будемо жити разом? Чи ти більше не кохаєш маму?