Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Тату, чому ти не їси? Не подобається? — шепоче і здивовано дивиться на мене син. Я так задумався, що отямитися не встиг, як Тимур з'їв половину шматочка телятини. А я навіть не починав. Так і завмер, вдивляючись в апетитні губи його матері.

— Ні, я просто згадав, що забув дещо в офісі. Дорогою додому доведеться заїхати й забрати, — видаю рівним голосом. На мою відповідь Ораторка хмикає і продовжує жувати салат.

Переважно вечеря минає досить непогано. Ми розмовляємо з сином, пізнаючи один одного, питання Тимура сиплються, як з фонтану вода. Хлопчина все хоче знати про мене. Водночас він хоче розповісти багато і про себе. У розмову іноді втручається і Єва, вкладаючи свої уточнення. Зрідка я ловлю її погляд, сповнений ненависті й презирства. Вогонь ревнощів у її очах з кожною секундою стає все яскравішим і потужнішим. Їй важко прийняти, що син так легко впустив мене у своє життя. Здається, ось ще трохи — і рване. Але я повинен віддати жінці належне, вона тримається більш ніж добре, на Оскар тягне так точно!

— Татку, а давай ти завтра забереш мене зі школи? — видає Тимур геніальну ідею, коли ми дивимося фотознімки на ноутбуці. Єва на кухні прибирає зі столу, навіть принесла нам у вітальню сік із десертом, тільки б не дивитися на мене. Я це зрозумів, коли Ораторка запропонувала, так би мовити, ознайомитися з дитинством сина.

— Добре, о котрій у тебе закінчуються уроки? — сподіваюся, я встигну закінчити свої справи.

— Завтра середа, отже, о п'ятнадцять тридцять, зможеш? — питає з благанням в очах.

— Синку, я не думаю, що у тата вийде тебе забрати, адже він у нас великий начальник, — з іронією в очах встрягає у нашу розмову Єва, — і він повинен працювати! Тому, як і раніше, тебе забере Марина, а тато може приходити відвідувати тебе в будь-який час! — з нотками суворості карбує кожне слово Ораторка. Якби тут не було Тимура, я б їй сказав кілька теплих слів.

— Ну, гаразд, — син одразу знічується. Закриває ноут і з сумним обличчям відкидається на спинку дивана.

— Тимуре, давай так, ти мені надішлеш свій розклад, а я постараюся влаштувати свої справи під нього. Кожен день не обіцяю, але буду намагатися частіше забирати тебе! — останні слова вимовляю так, немов я в актовому залі перед великою кількістю людей. 

Дивлячись Ораторці в очі, яка нависла наді мною, немов іграшка на ялинці. Протираючи поглядом у мені дірку, уявно, напевно, розчленовує мене на дрібні шматочки.

— Домовилися! Ти ж записав мій номер? — питає Тимур вже більш радісним голосом.

— Так, — коротко відповідаю.

— Тимуре, вже пів на одинадцяту, час іти в ліжко! — повчальним тоном вимовляє Ораторка. Так і хочеться встати, схопити та трясти, поки з цієї стерви не вийде вся дурь. Я розумію, що неприємний їй і вона мене ненавидить, але нічого не можу з собою вдіяти. Я з усієї сили пручаюся своїм почуттям, але це дуже важко. Не думаю, що мене вистачить надовго, а якщо олії у вогонь додасть жінка, що стоїть навпроти мене — точно зірвуся.

— Добре! Батьку, я піду у ванну, а потім ти можеш мені розповісти казку перед сном! — лепече син. Єва з подивом дивиться на хлопчика, потім різко повертається і виходить.

— Звісно, — встаю і йду в кімнату до сина.

Поки чекаю малого, гарненько розглядаю її. Затишна, відразу відчувається тепло і любов, з якими обставляли приміщення. Стіни поклеєні шпалерами з машинками, ліжко теж у вигляді автомобіля, по один бік ліжка робочий стіл, завалений всім, що можна знайти в канцелярському магазині, з іншого боку цього псевдоавтомобіля тумбочка зі світильником, трохи далі – вхід у гардеробну. Невелике вікно з жалюзі, на яких теж намальовані машинки.

— Бокс! Бокс! — доноситься позаду, і я різко повертаюся на голос. Біля вікна на невеликій підставці стоїть клітка з папугою, різноколірне пір'я впадає в око, і я починаю сміятися собі під ніс.

— Татку, — син заходить у піжамі, знову ж таки, щільно причинивши за собою двері. — Ти вигадав, як попросити пробачення у мами? — шепоче Тимур. Залазить ногами на ліжко і починає стрибати.

— Я ж сказав, що все буде добре! Ти повинен думати зараз про те, як добре вчитися і рости здоровим, а про все інше я подбаю! — заспокоюю дитину. Він падає на ліжко, підставляє долоні під голову і тяжко зітхає.

— Розумієш, якби я знав, що ти повернешся, то відповів би на мамине питання інакше! А так занадто пізно! — зітхає син.

— Чому пізно і що за питання? — сідаю на ліжко біля сина.

— Не так давно мама мене питала, чи подобається мені дядько Максим і чи хотів би я, щоб ми жили всі разом! Я відповів, що не проти... — що далі говорить малий, я не чую. 

У мене перед очима нависає червоний туман. Немов хтось тримає на висоті моїх очей червону ганчірку, готуючи до забігу. Знову потяг до цієї жінки заволодів мною повністю. Так, це те саме відчуття, що і сім років тому — ревнощі. Немає нічого гіршого цієї муки! Я думав, що знищив все в собі, відрізав усі ниточки, але це не так. Тільки зараз я зрозумів, почувши, що вона хоче зійтися з коханцем, що ще не охолов, та й навряд чи охолону коли-небудь.

— Пробач, синку, мені треба йти. Телефонуй у будь-який час, — тихо, майже пошепки вимовляю я. Не хочу налякати дитину своїм виглядом, краще піти.