Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Андрогін не встиг натягнути поводи, як кінь кинувся вперед у ворота Агарії крізь солдатів, що билися. Воїни підбадьорилися, подумав, що їх командир люто наступає на ворога, і побігли за ним. Циган прицілився і випустив стрілу, але схибив. Кінь скакав занадто швидко. Індус втрачав керування над звіром. Міха підійшов ближче до воріт і став чекати наближаючогося індуса, той був близько. Міха знову вистрілив.

Вістря стріли просвистало поряд з головою вершника, але той її навіть не помітив.

– Не чіпайте його! – Закричав циган ченцям біля воріт. – Він мій! Я його особисто вб'ю.

Ченці не стали заперечувати і не атакуючи Андрогіна дали йому можливість перетнути ворота Монастиря. Індус на циганському коні виявився в середині фортеці, і побачив, що ченців насправді в рази менше, ніж говорив Дітар. За ним закрилися ворота і берсерки його оточили. Індус зупинився.

Андрогін направив свого коня крізь оточення. Пролітаючи повз берсерка, що стояв поблизу, індус помахом меча зніс йому голову. Верхи на коні він був вправніше і швидше.

– Ви купа зрадників. – Кричав він на берсерків. – Я вас знищу разом з ченцями.

Міха не міг дозволити йому піти. Він вставив пальці в рот і голосно засвистів. Циганський кінь впізнав цей свист, заіржав і встав дибки. Індус одразу звалився на землю, впустивши свій меч. Берсерки не раздумуючи, кинулися до нього, але не встигли. З його спини вже стирчала стріла. Міха не міг поцілити, поки Андрогін був на коні, але виявившись на землі, він став легкою здобиччю для циганської стріли. Індус відчував смак власної крові і не міг дихати. Його муки були не довгими. Берсерки накинулися на нього з сокирами. Андрогін бачив демонів, що летять на нього, і не міг нічого зробити.

Агіас піднявся на вежу до Дітара і Авраала. Індуси гинули біля стін Монастиря. З вежі вони побачили Маркуса, з невеликим загоном своїх людей. Він зайшов до індусів з тилу, і почав атаку на знищення, вирізуючи абсолютно всіх.

– Твій план спрацював, Дітар. І я дуже радий, що ти залишився живий. – Говорив старий Авраал ченцеві. – Цигани нарешті очистили тунель.

– Що зараз відбувається? – Перепитав Агіас, встав поряд з Авраалом.

Глава Братства стомлено кивнув і криво усміхнувся.

– В мене для вас новини хороші, погані і невизначені. З чого розпочинати?

– З чого хочете. – Спокійно сказав Дітар.

– Тоді по порядку. Битву ми могли і виграти, Індуси втратили Андрогіна і берсерків. Це хороші новини. – Сказавши це, Авраал зам'явся.

– Ну і, чому не виграємо? – нетерпляче запитав Агіас.

– Тому що це погана новина. На індусів напав Маркус. А це людина Сатани. Проти нього ми точно не вистоїмо.

– Що?! – Вирвалося у Агіаса.

– Так, нема чого тут сперечатися. – Спокійним голосом заспокоїв Авраал. – Треба відступати в тунель і кидати Агарію.

– А, що невизначеного? – Вступив в діалог Дітар.

Авраал зітхнув:

– Легеза вкрав ханойські вежі, точніше диски. А голки залишив. Дістати не зміг. Так от, ми теж не можемо. Треба з цим розібратися.

Дітар був настільки приголомшений нещастям, що навіть не міг зібратися з думками і тільки видавив:

– Я розберуся.

– Дітар, якщо вони кинуть свіжі сили, то з берсерків нікого не залишиться. І вони ввійдуть до Монастиря. – Агіас був помітно збуджений. – В тебе кілька хвилин.

– Бажаю удачі! – Крикнув Авраал у слід, і подумки з ним попрощався.

– Чому я? Чому завжди я? – Несподівано запитав Дітар, але вже не почув відповіді.

Дітар пробігав через Центральну площу. Битва була у розпалі. Індуси не могли відступити, ченці теж. Все перетворилося на справжнісіньку бійню. Чернець постарався чим швидше дістатися до храму, не затримуючись ні на секунду. Досягнувши своєї мети, він зайшов до середини. Пройшовши по довгому тунелю, він вийшов до великої кімнати, де зберігалися диски Ханоя. Зараз залишилися тільки голки. Дітар не мав уявлення про те, як працює цей пристрій.

– Якщо Легеза не зміг їх дістати, то, як це зроблю я? – Почав роздумувати чернець.

Часу було дуже мало. Якщо вчасно не відступити, то вже і відступати буде нікому. Маркус зі своїм загоном наближався дуже швидко. Дітар підійшов до п'єдесталу. Голки були ще там.

– Як же їх витягнути? – Думав Дітар.

Він почав тягнути, але вони не піддавалися.

– Легеза точно спробував всі варіанти, які могли б прийти в мою голову. – Роздумував чернець. – Значить, мені залишається спробувати ті, які не приходять в мою голову.

В цей момент його осяяло. Він вирішив натиснути на голку. Пролунало клацання і хитрий механізм відпустив кріплення. Дітар потягнув вгору і дістав Тризубець. Голки були лише верхівкою. Дітар тримав у руці зброю і відразу згадав одну фреску. Вона зображувала ченця, що переміг древнього змія. В одній руці воїн тримав голову змії, а в іншій – меч з рукояттю у формі трьох алмазних голок. Він отримав перемогу над Знаннями і приніс Мудрість в Агарію.

Коли сонячні промені падали на лезо меча, можна було побачити напис на стародавній мові ватанаан – знаки переливалися смарагдовим кольором і складалися в слово "Ханой" – "Злітаючий Дракон" – ім'я першого і найстарішого засновника Братства. Зброя, назва якому "Влада", символізувала атакуючу силу і була, як би продовженням руки ченця. Ось, що називалося "Владою" – Тризубцем Ханоя. Тризубець Царя Світу.

Глава 63

"Поразка в бою, це ще не програш битви. Вона дає нові сили виграти всю війну". Заповідь Шістдесят третя. Кодекс Братства тибетських ченців.

Караван ввійшов до снігової бурі, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останнє випробування повинно було вбити всіх, хто ще залишився живими після довгого переходу. Гірський Тибет не любить жителів теплих долин, тим більше – джунглів. Але в ченців не було іншого виходу, як бігти через місця, не позначені ні на одній карті світу. Через заборонені місця, повні непрохідних скельних розломів і обривів.

Кілька сотень ченців намагалися рухатися, чим швидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен чернець любив їх більше, ніж себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася впродовж багатьох віків, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.

На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду, провалившись і зникнувши в заметах, що приховують кромки обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли слідом, навіть не намагалися їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався.

Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а