Читати книгу - "Нардепка"

Звали її по-домашньому Милоською.

Було їй дев’ятнадцять з невеликим доважком і всі її жаліли: не повезло з чоловіком! Хоч ридма ридай – не повезло…

Чоловіка її звали Степаном, або Стьопкою, а позаочі обзивали його Придурком. Позаочі ж дивували його недотепкуватості й дружно хитали головами: бідне дитятко!..

Бідне дитятко – то був їхній синочок, якого звали Толиком-Тосиком-Толюнчиком, і був він зменшеною копією татуся. Того й «бідне дитятко»: треба ж було так уродитися та вдатися!

За Стьопку Милоська вискочила, як їй тільки за вісімнадцять перестрибнуло. Тепер сама каже, що здуру. Побідкатись любить: куди, мовляв, мої очі дивилися, бодай би було їм ліпше повилазити! Заслало їх на ту пору чи що?! Але це так, для людського вуха. Бо добре знає, що не зовсім здуру і що ніщо не застилало.

Тоді вона вчилася на швею в райцентрі. Стьопка ж саме з армії прийшов, а тітка його рідна була у Милосьчиному гуртожитку вахтершею. На вроду Стьопка Милосьці не сподобився, але припало до душі інше: тихий та сумирний, бери – здавалося! – хоч вірьовки з нього сукай, якщо й скривиться, то пискнути все одно не посміє. А що ще треба для сімейного, так сказать, вогнища?

І місяця не минуло, як повезла вже Стьопку до своїх батьків на показини. Мати в ґвалт: «Чи ти, доцю, збехнулася? Який замуж у цю пору? Успієш ще! Хоч би з рік погуляйте, придивіться одне до другого! Та в тебе ж і спеціяльності нема ще…» Милоська й слухать не хоче, гне своє: «Нашо мені думать про спеціальність? Роботу й без бомажки найти не трудно, та й взагалі сім’ю чоловік повинен обеспечувати…» Батько, що сидів на ослінчику під грубкою, попихкуючи самокруткою у відпрочинені дверцятка, всміхнувсь скептично, сплюнув під ноги на жерстянку, кахикнув і проказав: «Ну да, цей якраз із тих, що обеспечують! Голою срамотою блискати під плотом будеш, як на його заробок понадієшся!»

Як у воду дивився. Та й не треба було йому ніякої води, з одного позирку на «зятька» розкусив, що воно за птиця. Руки без мозолів, бруду під нігтями нема, очі – в сірка ніби позичені. Та й навіть чарку по-чоловічому не п’є, цідить і кривиться, як баба. А мова дурнувата чого варта! Що не скаже, то або невпопад, або впозаяк. Якесь осторобло, а не чоловік…

Отож, як у воду батько зирив, та перечити не став: хоче йти за цього бевзя, хай іде, відтрутиш, а вона потім клясти буде, слізьми умиватись буде, що погубили її щастя. І матері сказав: «Не влазь! Хай собі як знає…»

На осінь весілля справили.

Другого ж дня по гулянці Милоська на кухню заревана вскочила: «Тату! Таточку! Він мене вдарив!» Який інший батько, може, вхопив би що-небудь та й побіг би зятька вчити. Але не Милосьчин! Скрутив без поспіху цигарку, закурив.

– Чим? – питає. – Бебехом яким чи, бува, ложкою?

Милосьці було не до того, щоб завважувати батькову іронію.

– Кулаком! – та ще дужче в сльози, ще дужче.

– Ти диви! У нього, значить, і руки є? А я шось раніш не примітив. Ну шо ж, буде толк. Раз руки при ньому, то й робота для них якась має знайтися. Хорошого діла, може, й ні, а жонці боки полатати – саме враз. Великого ума тут не треба, того, що є, якраз вміру.

Милоська – до матері на город.

– Доцінько, шо це з тобою? – мати відкинула вбік копаницю і, підбігши навстріч, ухопила Милоську за лікті, зазирнула в розчервонені очі доньчині.

– Він мене набив!

– Хто? – сахнулась мати. – Тато? Та за шо?

– Який тато!.. Який тато!.. – затряслась Милоська. – Стьопка побив!

Руки материні звисли обезсилено, як ото рукави маринатки на вішаку.

– Як це так? – пролепетіла. – День по весіллю і вже? А ходім-но!

В очах материних запалала войовничість.

– От я йому!..

Милоська злякалась. Бачила, що мати не на жарт розійшлася. Того й дивись, що задвигтить за Стьопкою, як за тарантасом по шосейці. Встид же який на всеньке село буде! Ще й потрусин не відбули – а вже розвідна!..

– Стійте, мамо! Стійте! Не треба! Та спиніться ж ви!!!

– Що за лемент? – вигулькнув з-за хліва батько.

– Дизю! Чи ти знаєш? – мати до нього. – Милоську їрод цей побив!

– То й шо?

– Як шо?! Боже, це ж твоя доня!

– Мені дочка, а йому жінка! Хіба не відраджували її? Не послухала, то хай тепер сама й чухається. І ти, стара, не лізь між них, хай самі собі розбираються. І ти, Милосько, не бігай і не єрепень! Бо як ше хоч раз прибіжиш скаржитись, візьму дрина й так дам, що не сядеш півроку й не ляжеш! Ніхто тобі його не підсовував, без нас обійшлася. То й тепер без нас обходься. Пойняла? І марш спередочей мені зараз же!..

Стьопка в цей мент сидів у хаті, наминав пиріжка з маком, запиваючи молоком, і намагався пригадати, що йому ще нараджував перед весіллям батько. Першу інструкцію – «Нада, синку, жонку зразу до рук прибирать!» – він уже сповнив.

Ага, ще батько казали: «Не надривайся, за роботу дуже не хапайся! Тесть у тебе з хазяйством, якось коло нього перебудеш. Не протився, але й не годи. Сопи собі тихесенько. Дитину поскорше склепай, а затоді вже й попануєш: як що не так, чемодана в руки і з двору – самі за тобою побіжать, вернутися благатимуть…»

А що! Батько дурному вчити не буде свою кровинку. І взагалі не мішало б тещі сто грамів зятю піднести, а вона замість того з самого ранку в картоплі раком длубається! Весільний дух з обійстя ще й не вивітрився, а вона, бач, в город полізла! Показать хоче, яка роботяща, чи що? Показуйте, мамо, показуйте, тільки мені то все до їдного місця. Спини на вас гнуть не буду. Дочка у вас одненька, мусите обезпечити її, а мені ще он звикнуть треба до нової жизні, роздивиться, що воно й до чого, жінку в рамці поставити, щоб ні-ні…

Ех, все-таки воно й непогано жонатим бути! День собі пересидів-перешвендяв, а увечері жінку за гараку і гойда-гойда!.. Не треба по клубах тинятися, дівок видивляти, яку б заманути кудись під копицю. Вхопив тут собі, завалив у ліжко – своя ж, як-не-як, законна…

Ну, бляха-муха, де вона там лазить? Що це, хіба їда