Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Дітар спробував встати.

– Так? – Запитав Дітар. – І чого ж ви чекаєте?

Чернець став змахувати з себе пил, шматки землі і трави, що прилипли до його одягу.

– Тебе. – Відповів на питання Андрогін і дозволив собі посміхнутися. – Ти йдеш першим.

Індус жестом вказав на берсерків, які одягали обладунки. – Веди їх, до себе додому. Зрадник… Чи…

Андрогін замовк, не закінчивши фразу. Дітар насторожився:

– Або що? – Подумав чернець. – Що ж це за умови можуть бути?

– Загалом, або ти ведеш моїх людей до себе в Монастир… – Продовжив Андрогін. – Або, йди через ворота і виведи мені Тарсішу.

Дітар стояв у повний зріст. Гнів спалахнув у ньому. Вибір, який надав йому Андрогін, був очевидним. Дітар підійшов до коня і обійняв його за шию. Притиснувся до його гриви головою і погладив правою рукою. Це було прощання. Потім чернець двічі постукав його збоку, і той пішов не обертаючись. Справа приймала серйозний оборот. Його внутрішній голос заявляв, що вчора він дуже рано порадів успіху свого плана, справжні ж випробування приготовані ченцеві сьогодні.

Кожен, в середині Монастиря, вивів би Тарсішу, щоб врятуватися самому. Вони б це зробили – навіть не замислюючись. Для них це було б порятунком. Навіть Міха погодився б на таку жертву. Всі, крім Дітара. Коли чоловік дарує жінці обручку, це щось та означає. Саме перед Дітаром ліг такий вибір, і він його зробив. Він вибрав – не вибирати. Він не віддасть Тарсішу в лапи індуса і не дозволить йому взяти Агарію.

– І чого чекаємо? – Запитав з кепкуванням Андрогін.

Ці слова могли бути розцінені як виклик, але Дітар його проігнорував.

– Я в тунель. – Спокійно відповів чернець і пішов повз індуса. Андрогін почав готувати своє військо до штурму. Він віддавав накази і кричав на весь табір. Солдати бігали, як обшпарені. Тих, хто не підкориться, чекало одне покарання – смерть.

– Поверніть мені того коня. Хочу спостерігати битву верхи саме на ньому. – Кричав Андрогін. – Подайте мені коня. Негайно!

Дітар із загоном берсерків покинули табір і вирушили до тунеля. Беркун повернув ченцеві його зброю. І кинджал Ханоя знову виявився за поясом у Дітара. Андрогін їхав на коні попереду всіх. Берсерки були в передчутті крові. Їх очі спалахували лише від однієї думки першими ввійти до Монастиря і застати ченців зненацька. Берсерки були добре озброєні. Їх довгі мечі і сокири були важкими, і треба було мати особливу силу, щоб із ними справлятися. Атаку такої зброї було дуже складно парирувати.

Один удар міг зламати щит, а разом з ним і руку, яка його тримала.

– Пора починати! – Сказав Андрогін і зробив жест Беркуну йти в тунель. – Спочатку ми просто промацаємо їх лінію оборони.

Дітар взяв смолоскип і першим увійшов до тунеля.

– Викочуйте таран і кращі стінобитні знаряддя. – Віддав наказ Андрогін. – По готовності – починати штурм воріт!

В військовому мистецтві, взяття фортець справа не рідкісна. За багато віків було придумано безліч способів. Від самих очевидних, до найвитонченіших. Андрогін був відмінним командиром, куди краще, ніж його брат. Солдати йшли за ним з високо піднятою головою і виконували навіть самі божевільні його накази. За його плечима більше ста битв і добра частина з них була саме по взяттю фортів і фортець.

Штурм воріт – перший і найочевидніший крок, але якщо ворота взяти не вдавалося, то в хід йшли сходи з крюками, які нападаючі могли закинути на порівняно невисокі стіни. В якості особливої міри, Андрогін пускав в дію облогові вежі, які дозволяли доставити великі загони прямо на ворожі стіни. Це було важко для воїнів і дуже ризиковано. Знаходячись під постійним обстрілом, камінням – що сиплеться, окропом – що поливаеться, не здригнутися могли тільки тверді духом. Але ризик виправдовувався.

Успішна ескалада практично завжди гарантувала захоплення фортеці.

Індуси мали величезну ударну силу для руйнування стін і будівель. Тарани і катапульти були, мало не самою їх улюбленою зброєю. Такі механізми Андрогін використав для взяття Білокам'яного селища, і зараз застосовуватиме їх для Монастиря Агарії. Обкований залізом таран, поставлений на колеса, і кілька приземкуватих катапульт рухалися до стін фортеці. Навколо них сформувався невеликий піший загін, якому і належало ними керувати.

По обидві сторони від центру, крилами розкинулися два великі кінні загони, своєрідна гвардія Андрогіна, а позаду групувалися лучники і навіть арбалетники. Виглядало все дуже грамотно і грізно, і без сумнівів, цього разу Агарію чекає по-справжньому серйозне випробування.

Братство було готове битися. Рятувальний хід у бібліотеці ще не був до кінця розчищений, і оборона фортеці була розрахована, лише з метою виграти час. Шум чаші в колодязі притягнув увагу ченців. На центральній площі був Агіас і лише кілька ченців. Захисників фортеці було не так багато, і Монастир здавався спорожнілим. Ченці чекали нападу з хвилини на хвилину. Посипалася земля, і в одному з колодязів з'явилася голова Дітара.

– Це Дітар! Це Дітар! – Заглянувши в середину колодязя, прошепотів Агіас.

Обвалився ще шматок землі, і з підземної печери почав з'являтися Дітар. Агіас кинув йому мотузку, і він повільно почав дертися вгору. Дітар зустрівся поглядом з другом і посміхнувся. Слідом за ним з тунеля ліз Беркун. Він не міг дозволити ченцеві з'явиться першим і, стрибнувши, як можна вище, спробував схопити ногу Дітара. Агіас дав знак ченцям, і вони витягнули Дітара на безпечну відстань.

Агіас обійняв Дітара, як тільки той виявився на поверхні, а Беркун тим часом, швидкими рухами ліз вгору по стіні колодязя, не розуміючи, що нагорі його вже чекають.

– Я прийшов до тебе з подарунком. – З посмішкою шепнув на вухо Дітар своєму другу. – Беркун йде відразу за мною.

Агіас кинув свій погляд на колодязь і побачив, як за край схопилася величезна рука берсерка. Чернець відчув, як гнів пробігає по його тілу, надаючи сил. Він не думав, він діяв. Вихопивши в Дітара кинджал з-за його пояса, Агіас кинувся до колодязя, де вже з'явилася голова Берсерка. Банда дерлася відразу за своїм ватажком. Беркун помітив свого ворога і вистрибнув з ями, але Агіас був вже занадто близько. Як тільки ноги берсерка торкнулися землі Агарії, Агіас встромив в його серце холодну сталь клинка.

Він, як і обіцяв, першим ввійшов до Агарії, і першим же в ній загинув.

Очі ченця світилися ще більшою люттю, ніж очі берсерка. Ці очі були останніми, що побачив Беркун. Вони вселяли йому страх, страх смерті, що прийшла. Агіас різким ривком висмикнув кинджал