Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Не татуня Кавальканті?

— Ні, той поїхав; справжнього, як ти оце сказав.

— І цей батько...

— Кадрусе, це граф Монте-Крісто.

— Та невже!

— Атож, і тоді все стає зрозуміле. Він, мабуть, не може відкрито визнати мене, та мене визнає старий Кавальканті й отримує за це п’ятдесят тисяч франків.

— П’ятдесят тисяч франків за те, щоб стати твоїм батьком! Я погодився б за півціни, за двадцять тисяч, за п’ятнадцять навіть. Чого ж ти не подумав про мене, розбишако невдячний?

— А хіба я знав про це? Усе воно снувалося, коли ми ще там були.

— Еге ж, і справді. То ти кажеш, він у заповіті...

— Залишає мені півмільйона франків.

— Ти певен цього?

— Він сам мені його показував; та й це ще не все.

— Існує додаток, як я ото казав?

— Мабуть.

— І в тому додатку?

— Він визнає мене своїм сином.

— Добрий батенько, чудовий батенько, гідний батько! — вигукнув Кадрус, підкидаючи полумисок і ловлячи його обіруч.

— Ось бачиш! Скажи після цього, що в мене є від тебе таємниці!

— Правда твоя; а твоя довіра мені за честь буде. І що ж, той князь, твій батько, заможний чоловік, багатющий?

— Ще б пак! Він і сам не знає, скільки в нього грошви.

— Не може бути!

— А хто ж це може знати ліпше від мене, адже я приходжу до нього, коли завгодно. Днями банковий службовець приніс йому п’ятдесят тисяч франків у капшуці завбільшки з твою скатерку, а вчора сам банкір привіз йому сто тисяч золотом.

Кадрус був ошелешений; у словах Андреа йому вчувалося дзеленчання дукатів, які пересипають із долоні на долоню.

— І ти ходиш у той дім? — простодушно запитав він.

— О будь-якій порі.

Кадрус помовчав; було видно, що йому сяйнула в голові якась думка.

Раптом він вигукнув:

— Ото кортить мені поглянути на все те! Там, мабуть, так гарно!

— Авжеж, це правда, — сказав Андреа, — живе він розкішно.

— Він, здається, мешкає на Єлисейських Полях?

— У тридцятому будинку.

— Тридцятому будинку? — перепитав Кадрус.

— Авжеж, пречудова кам’яниця, із двором і садом, ти маєш її знати!

— Може, й так; проте мене цікавить не зовнішній вигляд, а внутрішній; мабуть, там така прегарна обстава!

— Ти бував у Тюїльрі?

— Ні.

— У нього набагато краще.

— Скажи, Андреа, мабуть, приємно було б нагнутися, якби цей Монте-Крісто загубив капшука?

— Нема чого на це чекати, — сказав Андреа, — грошенята в цім домі й так валяються, мов ті яблука в садку.

— Ти якось узяв би мене із собою.

— А як це вчинити? Ким ти там був би?

— Правду кажеш; та в мене від твоїх слів аж слина покотилася. Я неодмінно повинен побачити це все на власні очі, я вже доможуся свого.

— Не кажи дурниць, Кадрусе!

— Я скажу, що натираю паркет.

— Там скрізь килими.

— От халепа! Значить, мені тільки доведеться уявляти все це.

— Повір, так буде найліпше.

— То хоч розкажи мені, що там є.

— Як же я тобі розкажу?

— А просто. Дім великий?

— Не великий, але й не маленький.

— А як розташовані кімнати?

— Знаєш, як тобі потрібен план, то давай папір і чорнило.

— Зараз дам! — хутко сказав Кадрус.

І він узяв зі старого письмового бюро аркуш паперу, чорнило і ручку.

— Ось! — мовив він. — Ану намалюй мені все це на папері, синку.

Андреа насилу всміхнувся, узяв ручку і заходився малювати.

— Біля кам’яниці, як я вже тобі казав, є дворисько і сад; ось поглянь.

І Андреа накреслив сад, двір і дім.

— Огорожа висока?

— Ні, футів з вісім чи десять, не більше.

— Це великий недогляд, — зауважив Кадрус.

— У дворі стоять діжки з помаранчевими деревами, ще там є моріжки і клумби.

— А пасток нема?

— Ні.

— А де стайні?

— Обабіч брами, ось тут і тут.

І Андреа знову креслив.

— Намалюй мені долішній поверх, — звелів Кадрус.

— На долішньому поверсі їдальня, дві вітальні, більярдна, передпокій, парадні сходи і внутрішні східці.

— Вікна?

— Вікна чудові, великі, широкі; гадаю, у кожну шибку може пролізти такий завбільшки чоловік, як ти оце.

— А якого дідька, питається, роб­лять сходи, якщо в домі є такі вікна?

— Нічого не вдієш, розкіш!

— А віконниці є?

— Віконниці є, та їх інколи не зачиняють. Він великий оригінал, цей граф Монте-Крісто, полюбляє вночі дивитися на небо.

— А слуги де сплять?

— У них окремий дім. Праворуч від входу є повітка, де зберігаються пожежні драбини. А над тією повіткою кімнати для челяді: у кожного слуги своя, і туди з дому проведені дзвоники.

— Дзвоники, ти ба!

— А що?

— Та нічого. Кажу, дзвоники — дорога річ; і нащо вони, от скажи мені?

— Спершу там був пес, що всеньку ніч вештався двориськом, та його завезли в Отей, знаєш, у той дім, куди ти ото приходив?

— Ага.

— Я йому ще вчора казав: «Це дуже необачно з вашого боку, пане графе; адже коли ви їдете в Отей і забираєте із собою всіх слуг, у домі нікого не залишається».

«Та й що ж?» — запитав він.

«А те, що однієї гожої днини вас пограбують».

— І що він сказав на те?

— Що він сказав?

— Еге.

— Він сказав: «То нехай грабують».

— Андреа, там, мабуть, є якесь бюрко з пасткою.

— Із якою пасткою?

— А такою: хапає злодія за руку, і відразу ж звучить музика. Я чув, що таку показували на останній виставці.

 — Там є тільки секретер із червоного дерева, і в ньому завжди стримить ключ.

— І у твого графа не крадуть?

— Ні, слуги йому дуже віддані.

— Ото, мабуть, грошви в тім секретері!

— Там, певне... Утім, хтозна.

— А де він стоїть?

— На другому поверсі.

— Ану намалюй мені, дитинко, заразом і приблизний план другого поверху.

— Як хочеш.

І Андреа знову взяв ручку.

— На другому поверсі, бачиш, є передпокій і вітальня; праворуч від вітальні — бібліотека і кабінет, ліворуч — спальня й будуар. У будуарі і стоїть отой секретер.

— А вікно тут є?

— Два: тут і отут.

І Андреа намалював два вікна в невеличкій кутовій кімнаті, що прилягала до просторішої графової спальні.

Кадрус замислився.

— І часто їздить він в Отей? — запитав він.

— Разів зо два чи три за тиждень, ось завтра, наприклад, він збирається туди на цілий день і буде там ночувати.

— Ти певен цього?

— Він запросив мене туди обідати.

— Ото життя! — сказав Кадрус. — Дім у місті, дім за містом.

— На те він і багатій.

— А ти поїдеш до нього обідати?

— Напевно.

— Як ти у нього обідаєш, то ти і ночувати залишаєшся?

— Як захочу. Я в графа, як у себе вдома.

Кадрус глянув на молодика таким поглядом, наче хотів видерти істину з глибини його серця. Та