Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Коли ти хочеш отримати свої п’ятсот франків? — запитав він Кадруса.

— Та хоч і зараз, якщо вони в тебе.

Андреа дістав із кишені двадцять п’ять луїдорів.

— А, — сказав Кадрус, — жовтяки! Ні, таких мені не треба!

— Гидуєш чи що?

— Навпаки, я їх поважаю, та не хочу.

— Та ти ж заробиш, як мінятимеш, дурню, адже за дуката дають на п’ять су більше.

— Знаю, а потім міняйло вистежить сердешного Кадруса, а потім його загребуть, а далі йому доведеться пояснювати, які це орендарі платять йому золотом. Не роби дурниць, дитинко, давай срібняки, таляри з портретом якогось короля. Монета на п’ять франків у кожного знайдеться.

— Таж не можу я носити із собою п’ятсот франків сріблом, мені треба було б найняти носія.

— То залишиш їх у готелі, у доглядача, він чесний чоловік, а я піду по них.

— Сьогодні?

— Та ні, завтра, сьогодні в мене справи.

— Гаразд, завтра я їхатиму в Отей, то залишу в нього.

— Я можу на це розраховувати?

— Цілком.

— Річ у тім, що я хочу заздалегідь побалакати зі служницею.

— То балакай. Але на цьому край? Ти більше не будеш чіплятися до мене?

— Ніколи.

Кадрус так спохмурнів, що Андреа злякався, чи не доведеться йому остерігатися тієї зміни. Тим-то він постарався здаватися ще веселішим і безтурботнішим.

— Чого це ти так повеселів, — запитав Кадрус, — можна подумати, ніби ти вже доскочив спадщини!

— Та ще ні, на жаль! Але вже як доскочу...

— Та й що тоді?

— Одне тобі скажу: тоді друзів я не забуду.

— Авжеж, із твоєю пам’яттю!

— Ага, я думав, ти будеш вимагати від мене гроші.

— Я? Ти ба! Навпаки, я дам тобі добру пораду.

— Яку?

— Покинь тут цього персня із самоцвітом. Ти що, хочеш, щоб нас зловили? Хочеш занапастити нас обох?

— А що? — запитав Андреа.

— А те, що ти вбираєш ліврею, хочеш здаватися слугою, а на пальці залишаєш самоцвіт на п’ять тисяч франків.

— А нехай йому дідько! Ти вгадав! Знаєш, тобі треба працювати оцінювачем коштовностей!

— Авжеж, я знаюся на самоцвітах, у мене теж вони бували.

— Більше хвалися цим! — сказав Андреа і, нітрохи не гніваючись за ще одне здирство, хоч Кадрус цього й боявся, добротливо віддав йому персня.

Кадрус підніс його до очей, і Андреа зрозумів, що він розглядає грані.

— Це фальшивий самоцвіт, — сказав Кадрус.

— Жартуєш ти чи що? — обурився Андреа.

— Не гнівайся, ось перевіримо зараз.

Кадрус підійшов до вікна і провів каменем по склу; пролунав скрегіт.

— Confiteor![67] — сказав він, надіваючи персня на мізинець. — Я помилився; ці шахраї золотарі так підробляють камінці, що страшно вламуватися до їхніх крамниць. Ось іще одне ремесло, що відмирає вже!

— То що, — запитав Андреа, — уже край? Що ти ще хочеш? Може, віддати тобі ліврею, а заразом і кашкет? Не соромся, будь ласка.

— Та ні, ти, як по правді, добрий хлопчина. Більше не тримаю тебе і постараюся приборкати мою марнославність.

— Та стережися, щоб ти, продаючи самоцвіт, не влип у таку халепу, якої ти боявся із дукатами.

— Не турбуйся, я не збираюся продавати його.

«Принаймні до післязавтра», — подумав собі Андреа.

— Щасливий ти, шибенику, — сказав Кадрус. — Повертаєшся до своїх лакеїв, до своїх коней, ридвана і нареченої!

— Авжеж, — сказав Андреа.

— Сподіваюся, ти зробиш мені добрячий весільний подарунок того дня, як одружишся із донькою мого друга Данґляра?

— Я вже ж казав, що це просто твої вигадки.

— Який у неї посаг?

— Та кажу ж тобі...

— Мільйон?

Андреа стенув плечима.

— Будемо вважати, що мільйон, — провадив Кадрус, — та хоч скільки б у тебе було, я бажаю тобі ще більше.

— Дякую, — відказав Андреа.

— Я від щирої душі, — зареготав Кадрус. — Зачекай, я проведу тебе.

— Не турбуйся.

— Потурбуюся.

— Чому це?

— Тому що в мене замок із невеличким секретом; мені спало на думку завести його в себе; замок системи Юре і Фіше, переглянутий і виправлений Кадрусом. Як станеш капіталістом, я зроб­лю тобі такий самий.

— Дякую, — відказав Андреа, — я попереджу тебе за тиждень.

Вони попрощалися. Кадрус постояв на сходовому майданчику, аж упевнився на власні очі, що Андреа не лише спустився вниз, а й пройшов двориськом. Тоді він швиденько повернувся до хати, ретельно замкнув двері й, немов досвідчений архітектор, заходився вивчати план, що його намалював Андреа.

— Здається мені, — мовив він, — цей любий Бенедетто не проти був би отримати спадщину; і той, що наблизить днину, коли він запопаде п’ятсот тисяч франків, буде не гірший із-поміж його друзів.

V. Злам

Наступного дня по тому, як відбувалася оця розмова, яку ми описали, граф Монте-Крісто подався до Отея разом з Алі, кількома слугами та кіньми, яких він хотів побачити в ділі.

Ще напередодні він і не думав їхати туди, так само, як і Андреа. Спричинився до тієї мандрівки головно Бертуччо, який повернувся з Нормандії і привіз новини про дім і корвет. Дім був цілком готовий, а корвет уже з тиждень стояв на якорі в маленькій бухті з усією залогою із шести душ і, заладнавши всі формальності, ладен був хоч коли вирушити у море. Граф Монте-Крісто похвалив Бертуччо за тямущість і запропонував йому бути готовим до швидкого від’їзду, тому що хотів покинути Францію не пізніше ніж за місяць.

— А поки що, — сказав він йому, — може, мені потрібно буде проїхати за одну ніч до Трепора; я хочу, щоб мені приготували на шляху вісім підстав, аби я міг зробити ті п’ятдесят льє за десять годин.

— Ваша ясновельможність уже висловлювала таке бажання, — відказав Бертуччо, — і коні готові. Я їх придбав і сам розмістив у найзручніших пунктах, тобто в таких селах, де ніхто зазвичай не зупиняється.

— Чудово, — відказав граф Монте-Крісто, — я залишуся тут ще на кілька днів, то майте це на увазі.

Щойно Бертуччо вийшов із кімнати, щоб віддати потрібні розпорядження, на порозі постав Батістен; він ніс листа на позолоченій таці.

— А ви нащо прийшли? — запитав граф Монте-Крісто, побачивши, що він геть у куряві. — Я, здається, вас не гукав?

Не відповідаючи, Батістен підійшов до графа Монте-Крісто і подав йому листа.

— Дуже важливий і терміновий, — сказав він.

Граф Монте-Крісто відкрив його і прочитав: «Графа Монте-Крісто попереджають, що сьогодні вночі у його дім на Єлисейських Полях промкнеться людина, щоб викрасти папери, які він вважає захованими у бюрку, що стоїть у будуарі; граф Монте-Крісто настільки хоробрий чоловік, що не буде залучати до цього діла поліцію, тому що це втручання могло б дуже зашкодити людині, що сповіщає про все це. Пан граф сам може впоратися з грабіжником або через отвір у стіні, що