Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Від заздрощів ти геть забрехався, Кадрусе.

— Гаразд, Benedetto mio. Я знаю, що кажу. Може, одної гожої днини ми теж надінемо гарне вбрання і скажемо біля якоїсь пишної брами: «Ану відчиняйте!» А зараз сідай, та й нумо снідати.

Кадрус подав приклад і заходився наминати за обидві щоки, вихваляючи всі страви, якими він частував свого гостя. Той, певне, скорився необхідності, хвацько відкоркував пляшки і почав маламурити буябес[66] і смажену на прованській олії з часником тріску.

— Ага, друже, — сказав Кадрус, — здається, ти вирішив замиритися зі своїм старим кухарем?

— Каюся, — відказав Андреа, бо його молодий і здоровий апетит узяв гору над усіма іншими міркуваннями.

— Та й що ж, смачно, шибенику?

— Дуже смачно! Не розумію, як людина, котра готує і їсть такі смаколики, може бути невдоволена життям.

— Бачиш, друже, — сказав Кадрус, — усеньке моє щастя отруєне одною думкою.

— Якою це?

— А тією, що я живу за рахунок друга, я, що завжди чесно заробляв собі на прожиток.

— Знайшов, чим перейматися, — відказав Андреа, — у мене на двох вистачить, не соромся.

— Ох, вір чи не вір, але наприкінці кожного місяця мене гризуть докори сумління.

— Облиш, Кадрусе!

— Так ото гризуть, що вчора я не взяв ті двісті франків.

— Авжеж, ти хотів мене побачити; та хіба через докори сумління?

— Саме через них. Крім того, мені дещо спало на думку.

Андреа здригнувся; його завжди лякали Кадрусові думки.

— Бачиш, у чім річ, — провадив той, — це огидно — весь час жити в очікуванні першого числа.

— Ох, — по-філософському зауважив Андреа, бо вирішив доскіпатися, куди ж хилить його приятель, — хіба не все наше життя збігає в очікуванні? А як я живу? Просто терплю і чекаю.

— Авжеж, але ти чекаєш не якісь нещасні двісті франків, а п’ять чи шість тисяч, якщо не десять, а може, і двадцять... Адже ти хитрун. У тебе завжди були якісь капшучки, які ти ховав од сердеги Кадруса. Слава Богу, у цього старого Кадруса був добрячий нюх.

— Знову ти дурню верзеш, — сказав Андреа, — про минуле і про минуле, нащо все це, скажи, будь ласкавий?

— Тобі тільки двадцять один рік, і тобі неважко забути минуле; а мені п’ятдесят, і, хоч не хоч, я таки повертаюся до нього. Та побалакаймо про справи.

— Ага, нарешті.

— Якби я був на твоєму місці...

— Та й що?

— Я реалізував би свій капітал.

— Реалізував?

— Авжеж, я попросив би грошенята за півроку вперед, під тим приводом, що хочу придбати нерухомість і виборчі права. А отримавши ті грошенята, утік би.

— Так, так, так! — почухав потилицю Андреа. — Це незлецька думка, як на мене.

— Любий друже, — сказав Кадрус, — їж те, що я приготував, і слухайся моїх порад: від них ти тільки виграєш і духом, і тілом.

— А чому ти сам не скористаєшся своєю порадою? — запитав Андреа. — Чому ти попросиш гроші за півроку, навіть за рік, і не поїдеш до Брюсселя? Замість того, щоб корчити пекаря на пенсії, ти мав би вигляд справжнісінького банкрута. Зараз це в моді.

— Та що ж я вдію, маючи в кишені тисячу двісті франків?

— Ти такий вимогливий став, Кадрусе! — сказав Андреа. — Два місяці тому ти помирав від голоду.

— Апетит приходить, коли їси, — сказав Кадрус, вишкіривши зуби, немов реготлива мавпа чи розлючений тигряка. — Тим-то я і склав собі один план, — докинув він, угризаючись білими і гострими, попри вік, зубами у скибку хліба.

Кадрусові плани лякали Андреа ще дужче, ніж його думки: думки були тільки намірами, а план уже передбачав здійснення їх.

— Що ж це за план? — спитався він. — Розкажи-но.

— А що? Хто придумав план, за яким ми покинули отой заклад? Наче ж я. Від цього не став він гірший, як на мене, а то ми з тобою не сиділи б тут!

— Та я ж нічого не кажу проти, — мовив Андреа, — деколи ти маєш слушність. То який у тебе план?

— Послухай, — сказав Кадрус, — ти можеш роздобути мені п’ятнадцять тисяч франків, не діставши з кишені жодного шеляга... ні, п’ятнадцять мені мало буде, я згоден стати порядною людиною не менш ніж за тридцять тисяч франків!

— Ні, — сухо відказав Андреа, — цього я не можу вчинити.

— Бачу, ти не зрозумів мене, — незворушно і безпристрасно сказав Кадрус, — я кажу, не діставши з кишені жодного шеляга.

— То що ти хочеш? Щоб я украв щось і зіпсував усю справу, і твою, і мою, і щоб знову нас кудись запроторили?

— Що ж до мене, — сказав Кадрус, — то мені байдуже, нехай запроторюють. Бо я чоловік химерний, сумую часом за друзями, не те що ти, безсердечний! Ти радий був би ніколи їх і в очі не бачити!

Андреа не лише здригнувся, а навіть пополотнів.

— Облиш дурне казати, Кадрусе, — сказав він.

— Не бійся, Бенедетто, ти тільки вкажи мені спосіб роздобути без твоєї участі ці тридцять тисяч франків і здайся на мене.

— Добре, я подумаю, — сказав Андреа.

— А поки що ти збільшиш мою пенсію до п’яти сотень франків, добре? Я, бач, вирішив служницю найняти.

— Добре, матимеш ти п’ятсот франків, — сказав Андреа, — проте мені нелегко це, Кадрусе... ти вживаєш на зле...

— Та чого там! — відмахнувся Кадрус. — Ти ж черпаєш із бездонних скринь.

Либонь, Андреа тільки й чекав тих слів, бо його очі зблиснули і відразу ж погасли.

— Правда твоя, — відказав він, — мій опікун дуже добре ставиться до мене.

— Такий він хороший! — сказав Кадрус. — І щомісяця він дає тобі?..

— П’ять тисяч франків, — сказав Андреа.

— Стільки тисяч, скільки ти обіцяв мені сотень, — сказав Кадрус. — Правду мовлять, що байстрюкам щастить. П’ять тисяч франків щомісяця... Куди ж можна подіти стільки грошви, дідько б тебе вхопив?

— О Боже! Витратити їх недовго, та, як і ти, я мрію мати капітал.

— Капітал... еге ж, кожне хотіло б мати капітал.

— А в мене він буде.

— Хто ж дасть його тобі? Твій князь?

— Авжеж, мій князь; на жаль, я мушу ще зачекати.

— На що зачекати? — запитав Кадрус.

— На його смерть.

— Смерть твого князя?

— Авжеж.

— А чом це?

— Тому що він згадує мене в заповіті.

— Правда?

— Присягаюся.

— Та й скільки?

— П’ятсот тисяч.

— Ти ба!

— Кажу тобі.

— Не може цього бути!

— Ти друг мені, Кадрусе?

— У житті й у смерті.

— Відкрию тобі таємницю.

— Кажи.

— Та тільки пам’ятай...

— Буду німий як могила.

— Отож, мені здається...

Андреа замовк і озирнувся.

— Тобі здається... Та не бійся! Ми тут самісінькі.

— Мені здається, я знайшов мого батька.

— Справжнього?

—