Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Як це? Не взяв? — запитав він із тремтінням у голосі.

— Ні; він хотів побачити вашу ясновельможність. Я сказав йому, що вас нема вдома; він наполягав. Урешті він повірив і лишив для вас листа, якого приніс із собою запечатаного.

— Дайте-но його мені, — звелів Андреа.

І він прочитав у світлі ридванного ліхтаря: «Ти знаєш, де я живу, чекаю тебе завтра о дев’ятій ранку».

Андреа оглянув печатку, щоб упевнитися, що ніхто не відкривав листа і не ознайомився з його змістом. Та він був так хитро згорнутий, що прочитати його можна було лише пошкодивши печатку, а вона була на місці.

— Гаразд, — сказав Андреа. — Сіромаха! Він був такий добрий дядечко.

Воротар цілком задовольнився тими словами і не знав, ким більше захоплюватися, молодим паном чи старим слугою.

— Хутчій розпрягайте і підіймайтеся до мене, — сказав Андреа своєму грумові.

Двома стрибками він піднявся до свого покою і спалив Кадрусового листа, причім знищив навіть попіл.

Не встиг він того зробити, аж увійшов грум.

— Ти одного зросту зі мною, П’єре, — сказав йому Андреа.

— Маю таку честь, — сказав грум.

— Учора тобі повинні були принести нову ліврею.

— Так, мосьпане.

— Я вчащаю до одної покоївки, та не хочу, щоб вона знала, який у мене титул і становище у світських колах. Позич мені ліврею і дай мені свої папери, щоб я міг заночувати у корчмі, як треба буде.

П’єр послухався.

За п’ять хвилин Андреа, якого не впізнати було, вийшов із готелю, найняв повіз і звелів завезти себе в корчму в Пікпюсі, що звалася «Червона коняка».

Наступного дня він вийшов із корчми, так само непомічений, як у готелі Принців, пройшов передмістя Сент-Антуан, бульваром сягнув вулиці Менільмонтан і, зупинившись біля дверей третього будинку ліворуч, почав роззиратися, у кого поспитатися б, тому що воротаря в тім домі не було.

— Кого шукаєш, красеню? — спитала перекупка садовини з порога своєї крамниці.

— Пана Пайтена, гладунко, — відказав Андреа.

— Колишнього пекаря? — запитала перекупка.

— Авжеж.

— У кінці двориська, ліворуч, на четвертому поверсі.

Андреа пішов туди, піднявся на четвертий поверх і люто сіпнув заячу лапку на дверях. Дзвоник відчайдушно задзеленчав.

За мить потойбіч ґратованого віконця у дверях з’явилося Кадрусове лице.

— Ти такий точний! — сказав він.

І відсунув засув.

— Ще б пак! — сказав Андреа.

І так пожбурив свого кашкета, що він не потрапив на стілець, а впав додолу і покотився в куток.

— Ох, не гнівайся, дитинко, прошу тебе! — сказав Кадрус. — Бачиш, як я упадаю коло тебе, он і сніданок приготував; усі твої улюблені страви, дідько б тебе вхопив!

Андреа справді почув кухонний дух, грубі пахощі, що так любі були для голодного шлунку; то була та суміш свіженького смальцю і часнику, якою відзначається проста провансальська кухня; пахло і смаженою рибою, а над усім цим витав пряний дух мускатного горіха і гвоздики. Усе линуло з двох глибоких мисок, що стояли на вогні й накриті були кришками, а також із каструльки, що сичала в духовці чавунної печі.

Крім того, у сусідній кімнаті Андреа побачив гарно накритий стіл, де стояв посуд для двох, дві пляшки вина, із яких одна була заліплена зеленим сургучем, а друга — жовтим, карафка з горілкою і пошаткована садовина, гарно розкладена на капустяному листку в порцеляновій тарілці.

— То що, скажеш, дитинко? — запитав Кадрус. — Гарно пахне, еге? Ти ж пам’ятаєш, я був добрий кухар, ви там усі пальці облизували! І ти найперший, ти найбільше від усіх ласував моїми підливами і, пам’ятаю, не гидував ними.

І Кадрус заходився оббирати цибулю.

— Та добре вже, добре, — з досадою відказав Андреа, — якщо ти тільки заради сніданку мене потурбував, то йди ти до дідька!

— Сину мій, — повчально сказав Кадрус, — за обідом люди розмовляють, та й хіба ти не радий побачитись із давнім другом, невдячнику? У мене просто-таки сльози котяться.

Кадрус і справді плакав; важко було тільки вирішити, що саме так упливало на очі колишнього корчмаря — радість чи цибуля.

— Та мовчи вже, лицеміре! — сказав Андреа. — Наче ти мене любиш, еге!

— Ось уяви собі, таки люб­лю, — відказав Кадрус, — це моє дошкульне місце, та нічого вже тут і не вдієш.

— І це не заважає тобі викликати мене, щоб сповістити якусь гидоту.

— Облиш! — сказав Кадрус, витираючи об фартух великого кухонного ножа. — Якби я не любив тебе, то хіба я погодився б жити отаким убогим життям, яке ти мені оце влаштував? Ось поглянь: на тобі ліврея твого слуги, значить, у тебе є слуга; у мене слуг нема, і я мушу сам оббирати городину; ти гидуєш моїм куховарством. Тому ти обідаєш у готелі Принців чи в «Кафе де Парі». А я ж бо теж міг мати слугу і колясу, теж міг би обідати, де мені захочеться; а чому я позбавляю себе цього? Щоб не кривдити мого маленького Бенедетто. Принаймні визнай, що таки я правду кажу.

І він недвозначним поглядом підтвердив ці слова.

— Гаразд, — сказав Андреа, — припустимо, ти любиш мене. Та нащо тобі треба було, щоб я прийшов снідати?

— А щоб побачити тебе, шибенику.

— Щоб побачити мене? А навіщо? Адже ми з тобою вже про все домовилися.

— Ох, друже мій, — мовив Кадрус, — хіба ж бувають заповіти без додатків? Та передовсім поснідаймо. Сідай, і візьмемося до сардинок та свіжого масла, яке я на твою честь поклав на виноградне листя, бешкетнику ти малий. Бачу, ти розглядаєш мою кімнату, мої лозові стільці, дешеві образки на стінах. Нічого не вдієш, це ж не готель Принців!

— Ось бачиш, ти вже скаржишся, невдоволений уже. А сам же мріяв про те, щоб жити мов крамар на пенсії.

Кадрус зітхнув.

— То що скажеш на це? Адже мрія твоя збулася.

— Скажу, що тільки мрія; пекар на пенсії, любий Бенедетто, чоловік заможний, має прибутки.

— І в тебе є прибутки.

— У мене?

— Авжеж, у тебе, я ж приніс тобі твої дві сотні франків.

Кадрус знизав плечима.

— Так принизливо, — сказав він, — отримувати грошенята, що їх дають так неохоче, непевні гроші, яких я будь-якої миті можу позбутися. Ти сам розумієш, мені доводиться відкладати, бо ж твоєму щастю може запасти клямка. Ох, друже мій, щастя непевне, як ото казав священик у нас у... у полку. Проте я знаю, що твоє щастя не має меж, адже ти береш шлюб із Данґляровою донькою.

— Із Данґляровою донькою?

— Авжеж, Данґляровою! Чи треба казати: донькою пана барона Данґляра? Це все одно, що сказати: пана графа Бенедетто! Адже ми з Данґляром приятелі, і якби в нього була не така кепська пам’ять, він мав би запросити мене на твоє весілля... адже він був на моєму, авжеж, авжеж, на моєму був! Еге, тоді він не був такий гордий, то був дрібний рахівник у пана Морреля. Не раз обідав я разом із ним і з