Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Покрутившись трохи у вітальні, він одвів Данґляра до вікна і там, після хитромудрого вступу, зняв річ про те хвилювання, що спіткало його після від’їзду його шляхетного батенька. Відколи татусь ото поїхав, казав він, у родині банкіра, де його вітали, як рідного сина, він знайшов усе, що служить запорукою щастя, яке кожна людина повинна ставити вище, ніж витівки пристрасті, а що до пристрасті, то йому випало щастя знайти її в гожих очах панни Данґляр.

Данґляр слухав його з величезною увагою; він уже декілька днів чекав цього освідчення, і коли воно нарешті сталося, обличчя його тією ж мірою засяяло, якою воно супилося, коли він слухав Морсера.

Усе ж таки, перш аніж прийняти пропозицію молодика, він вирішив, що слід висловити йому певні сумніви.

— Віконте, — сказав він, — чи не занадто ви молоді, щоб думати про шлюб?

— Нітрохи, шановний пане, — сказав Кавальканті. — В Італії у шляхетних родинах ранні шлюби — звичайнісіньке явище; це розумний звичай. Адже життя таке мінливе, що треба ловити щастя, поки воно дається до рук.

— Припустимо, — сказав Данґляр, — що вашу пропозицію, яку я високо ціную, прихильно зустріне моя дружина і донька, з якими будемо ми обговорювати ділові питання. Як на мене, це важливе питання можуть належно вирішити тільки батьки на благо своїм дітям.

— Мій батько чоловік мудрий і розсудливий, він передбачив, що я, може, захочу одружитися у Франції; тож, відбуваючи, він лишив мені разом із паперами, які засвідчують мою особу, лист, у якому він зобов’язується на випадок, якщо схвалить мій вибір, видавати мені щороку сто п’ятдесят тисяч ліврів, якщо рахувати від дня мого весілля. Це становить, наскільки я можу судити, четверту частину від прибутків мого батька.

— А я, — сказав Данґляр, — завжди мав намір дати на посаг моїй доньці п’ятсот тисяч франків; крім того, вона єдина моя спадкоємиця.

— От бачите, — сказав Андреа, — як добре все складається в нас, якщо припустити, що баронеса Данґляр і панна Ежені не відкинуть моєї пропозиції. У нашому розпорядженні буде сто сімдесят п’ять тисяч річного зиску. Припустимо ще, що мені поталанить переконати маркіза, щоб він не виплачував мені ренти, а віддав у моє розпорядження самісінький капітал (це нелегко буде, знаю, та, може, і пощастить мені), тоді ви пустите наші два чи три мільйони в обіг, а така сума в досвідчених руках завжди дасть десять відсотків.

— Я ніколи не плачу більше чотирьох відсотків, — сказав банкір, — чи радше три з половиною даю. Та моєму зятеві я платив би п’ять, а зиск ми ділили б навпіл.

— Ото й добряче, татунцю, — розв’язно сказав Кавальканті: природжена вульгарність, попри всі його намагання, деколи промикалася крізь аристократичний лоск, що його він ретельно наводив на себе.

Та, похопившись умить, докинув:

— Перепрошую, пане бароне, ви ж бачите, уже самісінька надія майже позбавляє мене глузду; а що ж буде, як вона здійсниться?

— Однак слід вважати, — сказав Данґляр, не помічаючи, як хутко та розмова, що спершу була безкорисна, обернулася діловою бесідою, — існує і та частина вашого маєтку, яку ваш батько не може вам не надати?

— Яка саме? — запитав Андреа.

— Та, що належить вашій матері.

— Авжеж, та, що належала моїй матінці, Олівії Корсінарі.

— А наскільки велика та частина вашого маєтку?

— Мушу зізнатися, — сказав Андреа, — я ніколи не замислювався над цим, та, гадаю, вона становить щонайменше мільйонів зо два.

Данґляр аж не тямився на радощах: він почувався, немов ото скнара, що віднайшов запропащий скарб, або немов людина, що вже тонула, аж відчула під ногами твердий ґрунт.

— Отож, пане бароне, — сказав Андреа, улесливо і шанобливо вклоняючись банкірові, — чи можу я сподіватися...

— Пане віконте, — відказав Данґляр, — ви можете сподіватися; повірте, якщо з вашого боку завад не буде, то це вирішене питання.

— Ох, я такий щасливий, пане бароне! — вигукнув Андреа.

— Проте, — замислено провадив Данґляр, — чому ж граф Монте-Крісто, ваш опікун у паризькому світському товаристві, не з’явився разом із вами, щоб підтримати вашу пропозицію?

Андреа ледве помітно зашарівся.

— Я оце простісінько від графа, — сказав він, — це звісно, чарівний чоловік, та він великий оригінал. Він цілком схвалює мій вибір; він навіть висловив певність, що мій батько погодиться віддати мені самісінький капітал замість прибутків од нього; він обіцяв застосувати весь свій вплив, щоб переконати його; та він заявив мені, що він ніколи не брав і не візьме на себе відповідальності просити для когось чиєїсь руки. Проте я мушу сказати задля справедливості, що він зробив мені честь, докинувши, що як він і шкодував коли-небудь про те, що взяв собі це за правило, то саме в цьому випадку, адже він певен, що цей шлюб буде щасливий. Утім, хоч офіційно він і не бере участі ні в чому, він залишає за собою право висловити свою думку, якщо ви захочете побалакати з ним.

— Чудово.

— А тепер, — сказав із чарівною усмішкою Андреа, — розмова з тестем скінчилася, і я звертаюся до вас як до банкіра.

— І що ж ви від нього хочете? — зареготав Данґляр.

— Післязавтра мені треба отримати у вас десь тисячі з чотири франків; та пан граф розуміє, що в цьому місяці мені, либонь, доведеться труснути капшуком і моїх скромних парубоцьких прибутків може не вистарчити; тож він запропонував мені чек на двадцять тисяч франків, ось він. На ньому, як бачите, стоїть підпис пана графа. Цього достатньо?

— Та хоч на мільйон, то я візьму його, — сказав Данґляр, ховаючи чек до кишені. — Призначте пору, яка буде зручна для вас узавтра, мій скарбник зайде до вас, і ви розпишетеся ув отриманні двадцяти чотирьох тисяч франків.

— О десятій годині ранку, якщо вам це буде зручно; що раніше, то ліпше; я хотів би завтра поїхати за місто.

— Гаразд, о десятій ранку. У готелі Принців, як завше?

— Так.

Наступного дня, із пунктуальністю, яка робила честь банкірові, двадцять чотири тисячі франків було вручено Кавальканті, і він вийшов із дому, лишивши двісті франків для Кадруса.

Андреа чимнайраніш ішов передовсім задля того, щоб уникнути зустрічі зі своїм небезпечним другом; із тієї ж таки причини він повернувся додому якомога пізніш. Та насилу він увійшов у двір, як перед ним постав готельний воротар, що чекав на нього з кашкетом у руці.

— Мосьпане, — сказав він, — цей чоловік приходив.

— Який чоловік? — недбало запитав Андреа, удавши, ніби геть забув про того, що про нього, навпаки, він добре пам’ятав.

— Той, кому ваша ясновельможність видає невеличку пенсію.

— Ох, справді, — сказав Андреа, — старенький слуга мого батька. Ви віддали йому ті двісті франків, які я для нього лишив?

— Віддав, ваша ясновельможносте.

Андреа звелів усім прозивати його «ваша ясновельможносте».

— Проте він їх не взяв, — докинув воротар.

Андреа пополотнів; та що