Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Вільфор утер піт, що котився його чолом.

— Слухайте уважно.

— Я не пропускаю жодного вашого слова, — прошепотів Вільфор.

— Пан Нуартьє, — безжально провадив Д’Авріньї, — у своєму заповіті усе віддав біднякам, скривдивши в такий спосіб вас і вашу родину. Його пощадили, від нього вже нічого були взяти. Та щойно він знищив свій перший заповіт, ледве встиг скласти другий, як злочинець, либонь, остерігаючись, що він може скласти і третій, тож йому дають отруту. Адже заповіт, якщо не помиляюся, складено позавчора. Як бачите, часу не гаяли.

— Пощадіть, Д’Авріньї!

— Ніякої пощади, шановний пане. У лікаря є священний обов’язок, і в ім’я його він піднімається до джерел життя і спускається в таємничий морок смерті. Коли злочин учинили і Господь із жахом відвертає свій погляд від злочинця, обов’язок лікаря сказати: це він!

— Згляньтеся над моєю донькою! — прошепотів Вільфор.

— Ви, батько, самі назвали її.

— Згляньтеся над Валентиною! Ні, це неможливо. Я радше звинуватив би самого себе! Адже Валентина — це золоте серденько, самісінька невинність!

— Не зглянуся я, пане королівський прокуроре. Докази наявні: панна Валентина сама запаковувала ліки, які послали маркізові де Сен-Мерану, і маркіз помер. Панна Валентина готувала напій для маркізи де Сен-Меран, і маркіза померла. Панна Валентина взяла з рук Барруа карафку з лимонадом, яку пан Нуартьє зазвичай випиває вранці, і старий порятувався тільки дивом. Панна Валентина — ось злочинниця, ось отруйниця! Пане королівський прокуроре, я звинувачую панну де Вільфор, виконуйте ваш обов’язок!

— Лікарю, я не сперечаюся й не захищаюся, я вірю вам, та не губіть мене, не губіть мою честь!

— Пане Вільфоре, — провадив лікар дедалі наполегливіше, — є обставини, у яких я відмовляюся зважати на дурнуваті умовності. Якби ваша донька вчинила тільки один злочин і я гадав би, що вона збирається вчинити ще один, то я сказав би вам: попередьте її, покарайте, нехай решту життя збуде вона у монастирі, зі слізьми відмолюючи свій гріх. Якби вона вчинила другий злочин, я сказав би вам: Вільфоре, ось вам отрута, від якої немає ліку, швидка, мов думка, миттєва, як блискавиця, разюча, мов грім; дайте їй тієї отрути, доручивши душу її милості Божій, і в такий спосіб ви порятуєте вашу честь і ваше життя, бо вона зазіхає на вас. Бачу, як підходить вона до вашого узголів’я з лицемірною усмішкою і ніжними словами! Лихо вам, як ви перший не завдасте їй удару! Отак сказав би я вам, якби вона вбила тільки дві душі. Та вона присутня була під час трьох агоній, бачила вона трьох людей, що вмирали, ставала навколішки біля трьох небіжчиків. Катові отруйницю, катові оддайте! Ви кажете про честь, то вчиніть те, що кажу я вам, і ваше ім’я вкриється безсмертною славою!

Вільфор повалився навколішки.

— Нема у мене вашої сили волі, — сказав він, — але й у вас не було б її, якби йшлося не про мою доньку, а про вашу.

Д’Авріньї пополотнів.

— Лікарю, кожна людина, котру народила жінка, приречена на муки і смерть; я буду страждати і, страждаючи, очікувати моєї смертної години.

— Бережіться, — сказав Д’Авріньї, — вона не зараз настане; а настане вона аж по тому, як на ваших очах загине ваш батько, ваша дружина і, може, ваш син.

Вільфор, задихаючись, ухопив лікаря за руку.

— Пожалійте мене, — вигукнув він, — допоможіть мені... Ні, донька моя не винна... Поставте мене перед судом, і я скажу: ні, донька моя не винна... У моєму домі не було злочину... Не хочу, ви чуєте, не хочу, щоб у моєму домі був злочин... Бо як у чийсь дім прийшов злочин, то він, як ото смерть, ніколи не приходить сам. Послухайте, яке вам діло до того, що я стану жертвою вбивства?.. Хіба ви мені друг? Хіба ви людина? Хіба у вас є серце? Ні, ви лікар!... І я вам кажу: ні, я не віддам мою доньку катові! Ця думка гризе мене, і я, мов навіженець, ладен роздирати собі груди нігтями!

— Гаразд, — трохи подумавши, сказав лікар, — я зачекаю.

Вільфор недовірливо поглянув на нього.

— Та тільки, — урочисто провадив Д’Авріньї, — якщо у вашому домі хтось занедужає, якщо ви самі відчуєте, що удар вас уразив, не гукайте мене, я не прийду. Я згоден ділити з вами цю страшенну таємницю, та я не хочу, щоб сором і каяття оселилися в моїй душі, росли і множилися в ній так само, як лиходійство і горе у вашому домі.

— Ви покидаєте мене, лікарю?

— Так, тому що далі нам не йти однаковим шляхом, я дійшов із вами вже до підніжжя шибениці. Ще одне викриття, і цій жахливій трагедії буде край. Прощавайте.

— Благаю вас, лікарю!

— Усе, що я тут бачу, паплюжить мій глузд. Я ненавиджу ваш дім. Прощавайте, мосьпане!

— Ще одне слово, ще тільки слово, лікарю! Ви кидаєте мене самого у цьому страшенному становищі, ще страшнішому від того, що ви допіру сказали. Та що скажуть про раптову смерть сердеги Барруа?

— Правда ваша, — сказав Д’Авріньї, — проведіть мене.

Лікар вийшов перший, Вільфор прямував за ним; стривожені слуги юрмилися в коридорі й на сходах, якими мав пройти лікар.

— Шановний пане, — голосно сказав Д’Авріньї Вільфорові, щоб усі почули, — сердега Барруа останніми роками провадив надто сидячий спосіб життя; він так звик їздити разом із своїм паном, то верхи, то в ридвані, усенькою Європою, що догляд за прикутим до крісла хворим погубив його. Кров застоялася, чоловік він був опасистий, із короткою грубою шиєю, його спіткав апоплексичний удар, а мене погукали занадто пізно. До речі, — пошепки докинув він, — не забудьте вилляти в коминок фіалковий сироп.

І лікар, не простягнувши Вільфорові руки, ні словом більше не повертаючись до того, що сказав, вийшов із дому, а навздогін йому лунало схлипування і голосіння слуг.

Того ж таки вечора всі Вільфорові слуги, зібравшись у кухні й побалакавши, пішли до пані де Вільфор із проханням відпустити їх. Ні умовляння, ні пропозиція збільшити платню ні до чого не призвели; вони товкли водно:

— Ми хочемо піти звідціля, бо в цьому домі смерть.

І вони, незважаючи на всі прохання, покинули дім, запевняючи, що їм дуже шкода розлучатися з такими добрими панами, надто ж із панною Валентиною, що така добра, така лагідна і чуйна.

Почувши ті слова, Вільфор зиркнув на Валентину.

Вона плакала.

І ось яке диво: попри хвилювання, яке охопило його від тих сліз, він глянув і на пані де Вільфор, і йому здалося, ніби на її тонких вустах промайнула похмура миттєва посмішка, наче ото метеор, що пролітає хмарами у безодні буремного неба.

IV. Оселя пекаря на пенсії

Увечері того дня, коли граф де Морсер вийшов від Данґляра в нестямі від сорому і шалу, що цілком пояснювалося тим, як його там зустріли, причесаний і напомаджений Андреа Кавальканті, накрутивши вуса, туго нап’явши свої білі рукавички і майже навстоячки у своєму ридвані, підкотив