Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ні, друже мій, — відказав лікар, — незабаром ваші муки закінчаться.

— Розумію вас! — вигукнув сердега. — Господе, змилуйся наді мною!

І, заволавши, упав горізнач, наче його блискавкою поцілило.

Д’Авріньї послухав його серце і притулив люстерко його вуст.

— То що? — запитав Вільфор.

— Нехай мені якомога швидше принесуть трохи фіалкового сиропу.

Вільфор відразу ж побіг у кухню.

— Не бійтеся, пане Нуартьє, — сказав Д’Авріньї, — я однесу недужого до сусіднього покою і пущу йому кров; такі напади — страшне видовисько.

І взявши Барруа попід пахви, він перетягнув його до сусідньої кімнати; проте відразу ж повернувся до Нуартьє, щоб узяти рештки лимонаду.

У Нуартьє було заплющене праве око.

— Погукати Валентину? Ви хочете бачити Валентину? Я скажу, щоб її погукали.

Вільфор піднімався східцями назад; Д’Авріньї зустрівся з ним у коридорі.

— Що там? — запитав Вільфор.

— Ходімо,  — відказав лікар.

І попровадив його до покою, де лежав Барруа.

— Він ще непритомний? — запитав королівський прокурор.

— Він помер.

Вільфор відсахнувся, ухопився за голову і вигукнув із щирим жалем:

— Так несподівано!

— Аж надто несподівано, еге? — запитав Д’Авріньї. — Та вас воно не повинне дивувати; пан і пані де Сен-Меран померли так само несподівано. Авжеж, у вашому домі вмирають швидко, пане Вільфоре.

— Та невже! — із жахом і спантеличенням вигукнув королівський прокурор. — Ви знову повертаєтеся до цієї страшної думки?

— Так, мосьпане, — урочисто сказав Д’Авріньї, — вона й на мить не покидала мене. І щоб ви упевнилися у моїй слушності, я прошу вас уважно вислухати мене, пане де Вільфоре.

Вільфор дригонів усеньким тілом.

— Існує отрута, що вбиває, не залишаючи майже ніяких слідів. Я добре знаю цю отруту, вивчив її у всіх проявах, з усіма її наслідками. Дію цією отрути я впізнав зараз у сердеги Барруа, як свого часу в пані де Сен-Меран. А спосіб, щоб упевнитися в наявності цієї трутизни такий: вона повертає блакитну барву лакмусовому папірцеві, зафарбованому якою-небудь кислотою у червоне, і вона зафарбовує назелено фіалковий сироп. У нас нема напохваті лакмусового папірця, та ось несуть фіалковий сироп.

У коридорі пролунали кроки; лікар прохилив двері, узяв у покоївки посудину, де на дні було дві чи три ложки сиропу, і знову зачинив двері.

— Погляньте, — сказав він королівському прокуророві, серце якого шалено калатало, — ось у цей кухлик налито фіалкового сиропу, а в цій карафці рештки того лимонаду, що його пили Нуартьє і Барруа. Якщо в лимонаді нема ніякої домішки і він нешкідливий, то барва сиропу не зміниться; якщо лимонад отруєний, то сироп стане зелений. Дивіться!

Лікар помалу налляв декілька крапель лимонаду з карафки у кухлик, і тієї ж миті сироп на дні кухлика став каламутний; спершу він став блакитний, мов туркус, потім став опаловий, а з опалового зробився смарагдовий, та й залишився такий.

Той дослід не залишав жодних сумнівів.

— Сердешного Барруа отруїли фальшивою ангустурою і горіхом Святого Ігнатія, — сказав лікар. — Тепер я можу з певністю засвідчити це перед Богом і людьми.

Вільфор нічого не сказав. Він звів руки до неба, широко розплющив нажахані очі й нестямно повалився у крісло.

III. Звинувачення

Д’Авріньї досить швидко повернув до тями королівського прокурора, що здавався у тій нещасній кімнаті другим небіжчиком.

— Мій дім став домом смерті! — простогнав Вільфор.

— І злочину, — докинув лікар.

— Не можу навіть передати вам, що зараз я почуваю, — вигукнув Вільфор, — жах, біль, божевілля.

— Авжеж, — спокійно і значуще сказав Д’Авріньї, — та нам пора вже діяти: гадаю, слід заступити шлях цьому потоку смертей. Особисто я не буду приховувати цієї таємниці, не маючи надії, що знехтувані закони і невинні жертви не зазнають відплати.

Вільфор окинув кімнату похмурим поглядом.

— У моєму домі! — прошепотів він. — У моєму домі!

— Послухайте, пане Вільфоре, — сказав Д’Авріньї, — будьте чоловіком. Ви охоронець закону, ваша честь вимагає, щоб ви принесли цю жертву.

— Страшне слово, лікарю. Принести себе в жертву!

— Про це й річ.

— То ви когось підозрюєте?

— Я нікого не підозрюю. Смерть стукає у ваші двері, вона заходить, вона іде, не сліпо, а обдумано, із кімнати до кімнати, а я йду її слідом, бачу її шлях. Я закликаю на поміч мудрість давнини, я бреду навпомацки, адже моя дружба з вашою родиною і моя повага до вас — це ті дві пов’язки, що затуляють мої очі; і ось...

— Кажіть, лікарю, я ладен вислухати вас.

— У вашому домі, може, у вашій родині, ховається одне з тих чудовиськ, які народжуються раз на століття. Локуста й Агрипина жили тієї самої епохи, та це винятковий випадок, він служить доказом того, із яким шалом провидіння хотіло знищити Римську імперію, заплямовану стількома злочинствами. Брунгільда і Фредегонда — наслідок болісних зусиль, із якими молода цивілізація прагнула до пізнання Духу, бодай за допомогою посланця Пітьми. І всі ті жінки були молоді і прекрасні. На їхньому чолі лежав колись той карб невинності, що лежить і на чолі злочинниці, яка мешкає у вашому домі.

Вільфор зойкнув, стиснув руки і благально глянув на лікаря.

А той безжально провадив:

— Шукай того, кому вигідний злочин — така аксіома права.

— Лікарю! — вигукнув Вільфор. — Стільки вже було, що людське правосуддя обманули ці фатальні слова! Я не знаю, та мені здається, що цей злочин...

— То ви таки визнаєте, що це злочин?

— Авжеж, визнаю. А що ще мені залишається! Але дозвольте мені скінчити. Я відчуваю, що я — головна жертва цього злочину. За всіма цими загадковими смертями криється моя загибель.

— Людина, — прошепотів Д’Авріньї, — найбільш егоїстична з-поміж усіх тварин, найбільше вона любить себе з-поміж усіх живих істот! Вона певна, що тільки задля неї самої світить сонце, крутиться земля і лютує смерть. Мурашка, що залізла на травинку і проклинає Бога! А ті, кого позбавили життя? Маркіз де Сен-Меран, маркіза, пан Нуартьє...

— Що? Пан Нуартьє?

— Авжеж! Невже ви гадаєте, що убити хотіли того нещасного слугу? Ні, він, як ото Полоній у Шекспіра, помер замість іншого. Нуартьє — ось хто повинен був випити той лимонад. Нуартьє і пив його; а той випив випадково; і хоч умер Барруа, та померти мав Нуартьє.

— Чому ж не загинув мій батько?

— Я вже казав вам того вечора, у саду, коли померла пані де Сен-Меран, — тому, що його організм звик до вживання цієї отрути. Тому що доза, яка була недостатня для нього, смертельна для будь-кого іншого. Одне слово, тому що ніхто на світі, навіть убивця, не знає, що ось уже рік я лікую пана Нуартьє бруцином, а вбивця знає, та й на власному досвіді упевнився, що бруцин — дуже потужна трутизна.

— О Боже! — заламуючи руки, прошепотів Вільфор.

— Простежте за діями злочинця: він убиває маркіза...

— Лікарю!

— Ладен присягнутися в цім. Те, що казали мені про його смерть, надто вже збігається з тим, що бачив я на власні очі.

Вільфор і не сперечався. Він тільки глухо застогнав.

— Він убиває маркіза, —