Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Вона пополотніла, і її погляд, сказати б, відсахнувся від слуги і знову звернувся до його пана.

— Заради Бога, де ж лікар, пані? — повторив Вільфор. — Він пішов до вас. Ви ж бачите, це апоплексичний удар, його можна порятувати, якщо пустити йому кров.

— Може, він з’їв щось не те? — ухиляючись од відповіді, запитала пані де Вільфор.

— Він не снідав, — сказала Валентина, — та дідусь послав його з терміновим дорученням. Він геть зморився і, повернувшись, випив тільки склянку лимонаду.

— А чому не вина? — запитала пані де Вільфор. — Лимонад дуже шкідливий.

— Лимонад був тут, у дідусевій карафці. Бідолашному Барруа хотілося пити, і він випив те, що було напохваті.

Пані де Вільфор здригнулася. Нуартьє окинув її уважним поглядом.

— У нього така коротка шия! — сказала вона.

— Пані, — сказав Вільфор, — я питаю у вас, де Д’Авріньї? Відповідайте, заради Бога!

— Він з Едуаром, хлопчик занедужав, — не зважуючись більше ухилятися од відповіді, відказала пані де Вільфор.

— Ось візьміть, — сказала пані де Вільфор, передавши Валентині слоїк, — йому, певне, пустять кров. Я піду до себе, не можу бачити крові.

І вона пішла услід за чоловіком.

Моррель вийшов зі свого темного кутка, у загальній тривозі його ніхто не помітив.

— Ідіть швидше, Максимільяне, — сказала йому Валентина, — і не приходьте, поки я не погукаю вас. Ідіть.

Моррель жестами порадився з Нуартьє. Старий, здавалося, зберіг усю свою незворушність, і підтвердив її рішення.

Він притулив до серця Валентинину долоньку і вийшов бічним коридором.

Цієї миті протилежними дверми заходили Вільфор із лікарем.

Барруа потроху приходив до тями; напад минувся, він почав стогнати і звівся на одне коліно.

Д’Авріньї й Вільфор перенесли Барруа на софу.

— Що вам треба, лікарю? — запитав Вільфор.

— Нехай принесуть води й ефіру. У вас у домі знайдеться ефір?

— Так.

— Нехай збігають по скипидарну олію і блювотне.

— Біжіть хутчій! — звелів Вільфор.

— А тепер нехай усі вийдуть.

— Я теж? — несміливо запитала Валентина.

— Так, панно, ви передовсім, — гостро відтяв лікар.

Валентина здивовано глянула на лікаря, поцілувала діда в чоло і вийшла.

Лікар із похмурим обличчям зачинив за нею двері.

— Погляньте, погляньте, лікарю, він приходить до тями; це був просто напад.

Д’Авріньї похмуро всміхнувся.

— Як ви почуваєтеся, Барруа? — запитав він.

— Трохи ліпше, пане.

— Можете випити склянку води з ефіром?

— Спробую, лиш не чіпайте мене.

— Чому?

— Мені здається, якщо ви доторкнетеся до мене бодай пальцем, у мене знову розпочнеться напад.

— Випийте.

Барруа узяв склянку, притулив її до своїх посинілих вуст і випив майже половину.

— Де у вас болить? — запитав лікар.

— Скрізь; мене зводить судомою.

— Голова паморочиться?

— Так.

— У вухах дзвенить?

— Страшенно.

— Коли це розпочалося?

— Щойно.

— Відразу?

— Наче громом ударило.

— Учора ви нічого не відчували? Позавчора нічого?

— Нічогісінько.

— Ні сонливості? Ні тягаря у шлунку?

— Ні.

— Що ви їли сьогодні?

— Та нічого ще не їв; я тільки випив склянку лимонаду з карафки пана Нуартьє.

І Барруа кивнув у бік старого, що, непорушний у своєму фотелі, стежив за тією сценою, не пропускаючи жодного поруху й жодного слова.

— Де той лимонад? — хутко запитав лікар.

— У карафці, внизу.

— Де внизу?

— У кухні.

— Хочете, я принесу, лікарю? — запитав Вільфор.

— Ні, залишайтеся тут і постарайтеся, щоб хворий випив усю склянку.

— А лимонад?..

— Я сам піду.

Д’Авріньї кинувся до дверей, відчинив їх, побіг службовими східцями і замалим не повалив з ніг пані де Вільфор, що теж ішла в кухню.

Вона зойкнула,

Д’Авріньї навіть не помітив цього; керуючись однією думкою, він переплигнув через останні сходинки, забіг до кухні й побачив на три чверті порожню карафку, що стояла на таці.

Він кинувся на неї, мов орел на здобич.

Тяжко сапаючи, він піднявся на перший поверх і повернувся в кімнату Нуартьє.

Пані де Вільфор тим часом помалу піднімалася у свої покої.

— Це та карафка? — запитав Д’Авріньї.

— Так, пане лікарю.

— Це той самий лимонад, що ви його пили?

— Напевне.

— Який смак був у нього?

— Гіркий.

Лікар налляв декілька крапель на долоню, всмоктав їх губами і, потримавши в роті, наче смакуючи вино, виплюнув рідину в коминок.

— Це він і є, — сказав він. — Ви теж його пили, пане Нуартьє?

— Так, — дав на здогад старий.

— І ви теж помітили, що в нього гіркий смак?

— Так.

— Пане лікарю, — гукнув Барруа, — мені знов недобре! Господе милосердний, змилуйся наді мною!

Лікар кинувся до хворого.

— Де ж блювотне, пане Вільфоре?

Вільфор вибіг із покою і гукнув:

— Де блювотне? Принесли вже чи ні?

Ніхто не відповів. Усенький дім був переляканий.

— Якби я міг пропустити в легені повітря, — роззираючись навсібіч, — сказав Д’Авріньї, — то, може, це попередило б ядуху. Невже нічого нема? Нічогісінько!

— Лікарю, — волав Барруа, — не дайте мені померти! Я помираю, Господе, помираю!

— Перо! Є перо тут? — запитав лікар.

Раптом він завважив на столі перо. Він узяв його і спробував застромити його в рота недужому, який звивався в корчах; та щелепи його були так зціплені, що не пропускали пера.

Барруа охопив ще дужчий напад, аніж перший. Він упав із софи додолу й лежав непорушно.

Лікар облишив його у стані нападу, якому він нітрохи не міг зарадити, і підійшов до Нуартьє.

— Як ви почуваєтеся? — швидко поспитався він пошепки. — Добре?

— Так.

— У шлунку тягар чи полегша?

— Полегша.

— Як після тієї пігулки, яку я звелів заживати кожної неділі?

— Так.

— Хто приготував вам цей лимонад? Барруа?

— Так.

— Це ви запропонували йому випити лимонаду?

— Ні.

— Пан де Вільфор?

— Ні.

— Пані де Вільфор?

— Ні.

— То панна Валентина?

— Так.

Барруа тяжко зітхнув, потім позіхнув, аж його щелепи зарипіли, і це привернуло увагу Д’Авріньї; він поспішив до хворого.

— Барруа, — сказав він, — можете ви говорити?

Барруа пробурмотів декілька невиразних слів.

— Зробіть зусилля, друже мій.

Барруа розплющив налиті кров’ю очі.

— Хто готував цей лимонад?

— Таж я.

— Ви принесли його вашому панові відразу по тому, як приготували його?

— Ні.

— А де він був?

— У буфетній; мене погукали.

— Хто приніс його сюди?

— Панна Валентина.

Д’Авріньї провів рукою по чолу.

— Господе! — прошепотів він.

— Лікарю, лікарю! — крикнув Барруа, відчуваючи, що зараз розпочнеться ще один напад.

— Чому не несуть блювотного? — вигукнув лікар.

— Ось воно, — повернувшись до кімнати, сказав Вільфор.

— Хто приготував?

— Аптекар, він прийшов разом зі мною.

— Випийте.

— Не можу лікарю, запізно. Корчить горлянку, я задихаюся!... Серце... голова...