Читати книгу - "Заручниця для мажора, Деріка Лонг"

— Який манусінький...

— Нічого собі маленький. — дивується працівниця приюту. — Це суміж лабладора з дворовою собакою, грайливий хлопчик, йому майже рік.

— Цікавенький.— присідаю біля воль‘єра та тягну руки до нього. — Можна його погладити?

— Звісно ж. — жіночка відкмикає замок та дозволяє ближче познайомитись з песиком.

Лабладор біло—сірого кольору, з хитрими, примруженими очима та круглим ротиком. Перше, що прийшло мені на думку, то це ім‘я яке для нього підійте, і я планую назвати його Сем. Як же мені не вистачало домашнього улюбленця, щоб ходити з ним на прогулянки до парку та насолоджуватись природою.

— Можливо меншу собаку візьмемо? — Макар невпевненно дивиться на Сема та крутиться на місці, щоб помітити іншого пса.

— Вам не довподоби його розмір? — втручається в розмову червоноволоса жінка. — Можемо підібрати мале цуценя, з ним буде вам зручніше, і компактніше.

Але я не можу відійти від цього красунчики, він так радісно почав до мене підстрибувати та гавкати, я дала йому надію на сім‘ю — не можу Сема залишити тут.

— Не хочу іншого. — беру Макара за руку та тягну до нового друга. — Глянь, які хитрющі та кмітливі очі, він мені тебе нагадує в перший день нашого знайомства. Коханий, ти теж був таким хитрюгою. — мої ноги застигають на однієму місці, і я не бажаю відходити від тварини.

— Ну добре. — відподає повільно та затягує слова. — Переймаюсь про тебе, як саме ти плануєш ходити з ним на прогулянку? Мілано, ти тендітна дівчина, а ось цей пес...

— Сем, він тепер Сем.— перебиваю.

— Гаразд, цей Сем, має доволі великі габарити. Звісно ж місця в будинку вистачає, але... — не вийшло в Макара мене переконати, тож чекаємо Сема в нашому маєтку.

*****

— Ось тут він буде спати, а ось тут їсти. — бігаю по маєтку, ніби мене щось вкусило.

Приїхала велика автівка, робітники віддали нам нашого нового друга. Сем грайливо побіг ознайомлюватись з новою місцевостю, його радості не було меж, і ми з Макаром щасливі, що більше територія пустувати не буде.

Сьогодні мені обов‘язково потрібно відвідати своє робоче місце, щоб почати писати нову картину. Погода темна, на небі сонця давно не видно, і скоріш за все блище до вечора розпочнеться дощ.

— До вечора! — виходжу з машини та прямує назустріч творчості. Колеги завзято працюють, деякі навіть не помітили як я зайшла в приміщення, можливо зробили вигляд, що не помітили, але мене це не хвилює. Помічаю Катьку, яка чомусь обдивляється мою закінчену картину.

— Привітик. — вітаюсь та бачу як вона, через неочікуваність підстрибує та швидко прямує до свого місця.

— Фух, налякала, ти чому так різко заходиш до кабінету?

— Чого б це? — підіймаю брови.— Зайшла як зазвичай, трішки запізнилась, через сімейні обставини, а ти так розумію, думала, що сьогодні на роботі не з‘явлюсь.

— Саме так, Мілано, ти ж не попередела, що сьогодні прийдеш в іншу годину, тому не очікувала тебе побачити. — метушиться та намагається зробити вигляд, що щось малює. — Піду вип‘ю води. — галасно виходить з кабінету. Не розумію, чому вона така дивна, може перепрацювала чи вдома якісь проблеми.

Підімаю тканину з свого полотна, на якому я зобразила свою нову роботу, і мене приголомшує побачене. Червоні плями краски, по всьому зображенню...

— Звідки це ? — починаю стирати вологим спонжем, але нічого не допомогає. Ще вчора картина була в ідеальному стані, сьогодні ж вона зіпсована.

— Катя! — біжу в коридор та гукаю подругу. — Що трапилось з моєю роботою? — дівчина випиває стакан води та підходить до мене.

— А що з нею?

— Це я в тебе запитую? Чому вона в такому плачевному стані? — звертаю її увагу на моє полотно.

— Це ж твоє творіння, звідки мені знати? — сумним голоском відповідає та намагається витерти плями з моєї роботи.

Невже подруга, навмисно зіпсувала зображення, над яким я працювала дуже багато часу? Але навіщо їй це?

— Вибач... Картина сьогодні впала на підлогу, потім розіл‘ялись фарби, намагалась врятувати ситуація, але як бачиш, все марно. — обіймає та заспокоює.

— Чому одразу не сказала, а почала вдавати, що тобі невідомо, що з нею трапилось!?— помічаю Катькин загублений погляд. — Ти не винна, все добре. — обіймаю подругу.

Насправді, це була картини для нашого інтер‘єру в будинку. Я її малювала для Макара, і подружка про це добре знала, сподіваюсь, що це дивне співпадіння, і вона до цього не причетна.  В 18:00 за мною приїхав мій парубок, і завітав в наш кабінет. Катя ж чомусь, дуже радіє його присутності, і намагається дізнатись, щось цікаве про його життя, але я завжди ділюсь з нею своїми секретами, і їй відові всі деталі, нашого життя.

— Ой, а ви б могли мене підвезти додому? Не хочу таксі викликати. — кліпає очима та оцінює зовнішній вигляд мого коханого. Не подобається мені її наіграна поведінка, перед Макаром.

— Завеземо. — відповідаю, хоча помічаю невдоволену міміку Макара.

— Нас Сем чекає. — але мого хлопця ми не чуємо, прямуємо до автівки.

— Ні, ну погода мрак просто. Мені так хочеться вже поскоріше прийняти гарячий дуж та лягти на диван, дивитись своє улюблене шоу. — Катя не мовчить ні хвилини.

— Да, погодка депресивна, до того ж холодна. Цікаво, як наш Семчик?

— Бігає по всій хаті. — хохоче Макар.— Мені, здається, йому без нас і так добре, головне, щоб поряд смаколики були.

Доїджаємо до будинку Катерини, та прямуємо додому, до нашого маленького друга.

Макар

Терміново потрібно скласти звіт по фінансових витратах за останній місяць роботи в моєму новому офісі, звісно ж він не такий великий, як попередній, але дивлячись на те, що він повністю належить мені, то мене все влаштовує. Пообіцяв Мілашкі організувати виставки її витворів мистецтва, намагаюсь встигнути виконати всі справи. Завал на роботі, не дає можливості розгрузити свої ідеї в голові, а ми ще й пса взяли додому. Мілася звісно ж, взяла на себе всю відповідальність, щодо нового члена родини, але моя підтримка теж потрібна.