Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— То ви припускаєте для себе можливість поєдинку?

— Ще б пак!

— То чому ж ви не хочете, щоб я бився?

— Я не кажу, що вам не слід битися, я кажу тільки, що поєдинок — серйозна річ і над нею треба добре подумати.

— А Бошан думав, коли образив мого батька?

— Якщо не думав і якщо він визнає це, вам не варто гніватися на нього.

— Любий пане графе, ви надто поблажливі!

— А ви занадто суворі. Припустимо... ви чуєте: припустимо... Тільки не збирайтеся розгніватися на те, що я вам скажу.

— Я слухаю вас.

— Припустимо, що той факт мав місце...

— Син не може дозволити припущення, які зачіпають честь його батька.

— За нашого часу багато дозволяється.

— Тим-то наш час і недобрий.

— А ви хочете виправити його?

— Авжеж, у тому, що стосується мене.

— Я й не знав, що ви такий непохитний.

— Такий я вже від народження.

— І ви ніколи не слухаєте добрих порад?

— Ні, слухаю, якщо їх дає друг.

— То мене ви вважаєте вашим другом?

— Так.

— То передніше ніж посилати секундантів до Бошана, довідайтеся добре.

— У кого?

— Бодай у Гайде.

— Уплутувати сюди жінку? Що вона може сказати мені?

— Запевнити вас, наприклад, у тому, що ваш батько не винен у поразці та смерті її батька або надати вам потрібні пояснення, якби ото виявилося, що ваш батько мав нещастя...

— Я вже сказав вам, любий пане графе, що не можу навіть припускати такого.

— То ви відмовляєтеся вдатися до цього способу?

— Відмовляюся.

— Рішуче?

— Рішуче!

— Тоді ось вам остання моя порада.

— Гаразд, але тільки остання.

— Може, ви не хочете її слухати?

— Навпаки, прошу її.

— Не посилайте Бошанові секундантів.

— Чому?

— Підіть до нього самі.

— Це суперечить усім правилам.

— Ваша справа не така, як усі.

— А чому ви вважаєте, що мені слід піти до нього особисто?

— Тому що в цьому випадку все залишиться поміж Бошаном і вами.

— Я вас не розумію.

— Та все тут зрозуміло: якщо Бошан схильний буде взяти свої слова назад, ви дасте йому зробити це з доброї волі й у результаті все ж таки доможетеся спростування. Якщо ж він відмовиться, ви завжди зумієте посвятити у вашу таємницю сторонніх.

— Не сторонніх, а друзів.

— Сьогодні друзі — завтра вороги.

— Облиште!

— А Бошан?

— Отож...

— Отож, будьте обережні.

— Тож ви вважаєте, що я сам повинен піти до Бошана?

— Авжеж.

— Сам?

— Сам. Якщо хочеться, щоб людина поступилася своїм самолюбством, треба захистити його від зайвих ураз.

— Мабуть, ваша правда.

— Я дуже радий.

— Поїду сам.

— Їдьте; а ще ліпше, зовсім не їдьте.

— Це неможливо.

— Як хочете, та це все ж таки ліпше від того, що ви хочете вчинити.

— Та якщо, попри всю обережність і всі ті заходи, до яких я вдамся, дуель все ж таки відбудеться, ви будете моїм секундантом?

— Любий пане віконте, — поважно сказав граф Монте-Крісто, — якось ви мали нагоду впевнитися у моїй готовності надати вам послугу, та зараз ви просите неможливого.

— Чому?

— Може, колись дізнаєтеся.

— А доти?

— Дозвольте зберегти це в таємниці.

— Гаразд. Я попрошу Франца і Шато-Рено.

— Чудово, попросіть Франца і Шато-Рено.

— Та якщо я буду битися, ви не відмовитеся дати мені урок фехтування чи стрілянини з пістоля?

— Ні, це теж неможливо.

— Чудернацький ви чоловік! То ви не хочете ні в що встрявати?

— Ні в що.

— Тоді не будемо про це балакати. До побачення, пане графе.

Альбер узяв капелюха і вийшов.

Коло воріт на нього чекала бричка; намагаючись стримати гнів, Альбер подався до Бошана; той був у редакції.

Альбер поїхав у редакцію.

Бошан сидів у темному, закуреному кабінеті, якими ото завжди були й будуть редакційні кабінети.

Йому доповіли про прихід Альбера де Морсера. Він двічі змусив повторити те наймення; потім, іще не вірячи, гукнув:

— Прошу!

Альбер увійшов.

Бошан охнув од подиву, угледівши свого друга.

Альбер переступав через стоси паперу, незграбно промикаючись поміж газетами усіх розмірів, що валялися на пофарбованих мостинах кабінету.

— Сюди, сюди, любий друже, — сказав він, простягаючи Альберові руку. — Як це вас занесло сюди? Ви заблукали, немов Хлопчик-Мізинчик, чи просто хочете зі мною поснідати? Пошукайте собі стільця; он там стоїть один, коло горщика з геранню, тільки вона ще нагадує мені, що листок може бути не тільки газетний.

— Якраз через вашу газету я і приїхав, — сказав Альбер.

— Ви? Та в чім річ?

— Я вимагаю спростування.

— Спростування? З якого приводу? Та сядьте нарешті!

— Дякую, — стримано відказав Альбер, насилу вклонившись.

— То поясніть.

— Я хочу, щоб ви спростували одне повідомлення, що зачіпає честь члена моєї родини.

— От так пак! — вигукнув страшенно здивований Бошан. — Яке повідомлення? Такого не може бути!

— Повідомлення, яке ви отримали з Яніни.

— З Яніни?

— Авжеж. Хіба ви не розумієте, про що я кажу?

— Слово честі... Батісте, дайте-но мені вчорашню газету! — гукнув Бошан.

— Не треба, у мене ось вона.

Бошан прочитав:

— «Нам пишуть із Яніни...» тощо.

— Тепер ви розумієте, що справа серйозна, — сказав Морсер, коли Бошан дочитав той допис.

— А той офіцер ваш родич? — запитав газетяр.

— Так, — зашарівшись, відказав Альбер.

— То що ж ви хочете, щоб я вчинив для вас? — лагідно запитав Бошан.

— Я хотів би, Бошане, щоб ви помістити в газеті спростування.

Бошан уважно і приязно глянув на Альбера.

— Що ж, поговорімо, — сказав він, — адже спростування — діло серйозне. Сядьте, я ще раз прочитаю допис.

Альбер сів, і Бошан уважніше, ніж першого разу, прочитав рядки, що так розгнівали його друга.

— Ви самі бачите, — твердо, навіть гостро сказав Альбер, — у вашій газеті образили члена моєї родини, і я вимагаю спростування.

— Ви вимагаєте...

— Так, вимагаю.

— Дозвольте тоді сказати мені, любий пане віконте, що з вас кепський дипломат.

— А я і не намагаюся бути дипломатом, — підводячись, заявив Альбер, — я вимагаю спростування цього повідомлення, і я доможуся свого. Ви мій друг, — провадив Альбер крізь зуби, побачивши, що Бошан гордовито звів голову, — і, гадаю, достатньо знаєте мене, щоб зрозуміти мою наполегливість.

— Я ваш друг, Морсере. Та я можу забути про це, якщо ви будете і надалі розмовляти таким тоном... Та не будемо сваритися, поки це ще можливо... Ви збурені, роздратовані... Скажіть, хто він вам, цей Фернан?

— Це мій батько, — відказав Альбер. — Фернан Мондего, граф де Морсер, старий вояк, учасник двадцяти битв, і його шляхетне ім’я хочуть обілляти багном.

— Ваш батько? —