Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І він знову перечитав той допис, цього разу зважуючи кожне слово.

— Але де ж тут мовиться, що цей Фернан — ваш батько? — запитав Бошан.

— Ніде, я знаю; та інші побачать це. Тим-то я й вимагаю спростування цього допису.

Почувши слово «вимагаю», Бошан звів очі на Альбера, опустив їх відразу і на мить замислився.

— Ви дасте спростування? — дедалі дужче гніваючись, запитав Альбер.

— Авжеж, — відказав Бошан.

— Ото й слава Богу! — сказав Альбер.

— Та тільки після того, як упевнюся, що повідомлення брехливе.

— Що?

— Авжеж, ця справа варта того, щоб її розслідувати, і я це зроб­лю.

— А що ж тут розслідувати, мосьпане? — сказав Альбер у нестямі. — Якщо ви не вірите, що йдеться про мого батька, то скажіть просто; якщо ж гадаєте, що йдеться про нього, я вимагаю сатисфакції.

Бошан зиркнув на Альбера з притаманною йому усмішкою, якою він умів виявляти будь-яке почуття.

— Мосьпане, якщо вже ви хочете користуватися цим словом, — сказав він, — якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, то з цього й слід було розпочинати, а не торочити мені про дружбу і про інші дрібниці, що я вже терпляче слухаю з півгодини. Вам хочеться, щоб ми з вами пішли цим шляхом?

— Авжеж, якщо ви не спростуєте цей мерзенний наклеп.

— Хвилиночку! Попрошу вас без погроз, пане Альбере Мондего, віконте де Морсере, я не терплю їх ні від ворогів, ні тим паче від друзів. Отож, ви хочете, щоб я спростував допис про полковника Фернана, допис, до якого, даю вам слово честі, геть непричетний.

— Так, я вимагаю цього! — утрачаючи терпець, вигукнув Альбер.

— А то дуель? — так само спокійно запитав Бошан.

— Так! — ще голосніше вигукнув Альбер.

— Отож, моя відповідь така, мосьпане, — сказав Бошан, — цей допис помістив сюди не я, і я нічогісінько про нього не знав. Та ви привернули до нього мою увагу, і він мене зацікавив. Тож він так і залишиться, аж поки його спростують або підтвердять ті, кому це належить знати.

— Отож, мосьпане, — підводячись, сказав Альбер, — я буду мати за честь прислали вам моїх секундантів, і ви з ними домовитеся про місце і вибір зброї.

— Чудово, мосьпане.

— І сьогодні ввечері, якщо захочете, або ж найпізніше завтра ми зустрінемося.

— О ні! Я прийду на поєдинок, як настане для цього пора, а, як на мене (я маю право висловлювати мою думку, тому що ви кинули мені виклик), пора ця ще не настала. Я знаю, що ви добре володієте шпагою, я володію нею непогано; я знаю, що ви із шести три рази потрапляєте в ціль, я теж десь так, знаю, що поєдинок поміж нами буде справа поважна, тому що ви хоробрі, та і я... не менш, принаймні. Тож я не хочу вбивати вас або бути вбитим вами без достатніх підстав. Тепер я сам теж поставлю питання, причому ка-те-го-рич-но. Чи наполягаєте ви на цьому спростуванні так рішуче, що ладні убити мене, якщо я його не дам, попри те, що я вам уже сказав, і повторюю, і запевняю моєю честю: я нічогісінько не знав про цей допис, і нікому, крім такого дивака, як ви оце, нікому й на думку не спаде, що під іменем Фернана може ховатися граф де Морсер?

— Я безумовно наполягаю на цім.

— Що ж, мосьпане, я даю мою згоду на те, щоб ми зарізали один одного, та я вимагаю три тижні. За ці три тижні я скажу вам: «У дописі брехня» і спростую його, або ж: «Це таки правда», і ми дістанемо шпаги з піхов або ж пістолі зі скриньок, як самі захочете.

— Три тижні! — вигукнув Альбер. — Але ж це три вічності ганьби для мене!

— Якби ми залишалися друзями, то я сказав би вам, потерпіть, друже мій, та оскільки ви стали моїм ворогом, то я кажу вам: а мені яке діло, шановний пане?

— Добре, за три тижні,  — сказав Альбер. — Та пам’ятайте, за три тижні вже не буде ніяких відстрочень, ніяких відмовок, які могли б вас звільнити від поєдинку.

— Пане Альбере де Морсере, — сказав Бошан, підвівшись і собі, — я не маю права викинути вас у вікно раніше, ніж за три тижні, а ви не маєте права забити мене раніше цього часу. Сьогодні у нас двадцять дев’яте серпня, отже, до двадцять першого вересня. А поки що, повірте, це порада джентльмена, ліпше нам не гризтися, немов два скажені пси.

І Бошан стримано вклонився Альберові, обернувся до нього спиною і попрямував до друкарні.

Альбер зігнав свій шал на стосові газет, якого він люто пошматував ударами ціпка, і потім теж пішов звідтіля, озирнувшись декілька разів у бік друкарні.

Коли він, відлупцювавши ні в чому не винний папір, проїздив бульваром, шалено гамселячи ціпком по передку своєї брички, він угледів Морреля, який, високо звівши голову, із сяйливими очима, бадьористою ходою йшов повз Китайські лазні, прямуючи з боку брами Сен-Мартен у бік церкви Марії Магдалини.

— Ото щаслива людина! — зітхнувши, мовив собі Альбер.

І цього разу він не помилився.

II. Лимонад

Моррель і справді був дуже щасливий.

Старий Нуартьє допіру послав по нього, і він так поспішав дізнатися про причину тих запросин, що навіть не взяв повозу, більше покладаючись на свої ноги, ніж на ноги тієї шкапи, яку довелося б винайняти; він майже бігцем помчав у передмістя Сент-Оноре.

Моррель ішов спортивною ходою, і сердега Барруа насилу встигав за ним. Моррелеві був тридцять один рік, Барруа шістдесят років; Моррель млів од кохання, а Барруа не тямився від спраги і спекоти. Ті два чоловіки, такі далекі за інтересами й за віком, скидалися на два боки трикутника: при основі вони поділялися, та на вершині сходилися докупи.

Вершиною тією був Нуартьє, що погукав Морреля і звелів поквапитися, а Моррель точнісінько й виконував той наказ, на превеликий відчай Барруа.

Прибувши на місце, Моррель навіть не захекався: кохання дає крила, та Барруа, що давно вже й забув про те кохання, спливав потом.

Старий слуга запровадив Морреля через окремий вхід, замкнув двері кабінету, і трохи згодом шурхіт сукні сповістив про те, що йде Валентина.

У траурі вона була дуже гарна.

Моррелеві все те здалося сном, і він ладен був відмовитися навіть від розмови з Нуартьє; та незабаром пролунало торохтіння фотеля, що котився долівкою, і дідуган приїхав.

Нуартьє привітно вислухав Морреля, який дякував йому за чудесне втручання, що порятувало його і Валентину від розпуки. Потім допитливий Моррелів погляд звернувся до Валентини, яка сиділа оподаль і несміливо чекала тієї миті, коли вона муситиме заговорити.

Нуартьє теж глянув на неї.

— Я повинна сказати те, що ви доручили мені? — запитала вона.

— Так, — відказав Нуартьє.

— Пане Моррелю, — мовила тоді Валентина, звертаючись до Максимільяна, що не зводив із