Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Маєш рацію, мені треба побачити його у важливій справі. Чи скоро він повернеться?

— Гадаю, незабаром; він замовив сніданок на десяту.

— Чудово, я пройду Єлисейськими Полями й о десятій годині повернуся сюди; якщо пан граф повернеться раніше, передай, що прошу його зачекати на мене.

— Гаразд, мосьпане.

Альбер лишив коло брами свою бричку, яку винайняв для цієї поїздки, і попрямував пішки.

Коли він проходив коло Вдовиної алеї, йому здалося, наче коло тиру Ґоссе стоїть графів ридван; він підійшов і впізнав візника.

— Пан граф у тирі? — запитав його Морсер.

— Так, мосьпане, — відказав візник.

І справді, ще не сягнувши тиру, Альбер почув стрілянину.

Він увійшов. У присадку він зустрів служника.

— Перепрошую, пане віконте, — сказав той, — та чи не могли б ви трохи зачекати?

— Чому, Філіпе? — запитав Альбер; він був завсідником тиру, і та несподівана завада здивувала його.

— Тому що та особа, яка зараз там вправляється, наймає всенький тир тільки для себе і ніколи не стріляє у присутності інших людей.

— І навіть у вашій присутності, Філіпе?

— Ви ж бачите, мосьпане, що я стою тут.

— А хто заряджає пістолі?

— Його слуга.

— Нубієць?

— Мурин.

— Так і є.

— Ви знаєте цього пана?

— Я прийшов до нього; це мій друг.

— Тоді це інша річ. Зараз скажу йому.

І Філіп, якого підбурювала цікавість, подався до тиру. За мить на порозі з’явився граф Монте-Крісто.

— Перепрошую, любий пане графе, що я вдираюся до вас сюди, — сказав Альбер. — Та передовсім мушу вам сказати, що ваші слуги не винні, — це я сам такий настирливий. Я був у вас, мені сказали, що ви подалися на прогулянку, та о десятій повернетеся, щоб поснідати. Я теж вирішив до десятої погуляти і випадково побачив ваш ридван.

— Із цього я із задоволенням роб­лю висновок, що ви приїхали поснідати зі мною.

— Дякую, та мені зараз не до сніданку; може, згодом ми і поснідаємо, та тільки у трохи неприємному товаристві!

— А що сталося, не розумію?..

— Любий пане графе, у мене сьогодні дуель.

— У вас? А навіщо?

— Та щоб битися, звісно!

— Я це розумію, але заради чого? Битися можна з різних приводів.

— Зачепили мою честь.

— Це діло серйозне.

— Настільки серйозне, що я приїхав просити вас про одну послугу.

— Про яку?

— Бути моїм секундантом.

— Це не жарт; не будемо балакати про це тут, їдьмо до мене. Алі, дай мені води.

Граф Монте-Крісто закатав рукави і подався до маленької кімнатки, де відвідувачі тиру зазвичай мили руки.

— Увійдіть, пане віконте, — пошепки сказав Філіп, — вам цікаво буде поглянути на це.

Морсер увійшов. На прицільній планці замість мішені були приліплені гральні карти. Здалеку Морсерові здалося, ніби там уся колода, крім фігур, — від туза до десятки.

— Ви грали в пікет? — запитав Альбер.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я складав колоду.

— Колоду?

— Авжеж. Бачите, це тузи і двійки, та мої кулі поробили з них трійки, п’ятірки, сімки, вісімки, дев’ятки і десятки.

Альбер підійшов ближче.

І справді, за прямісінькою лінією і на точнісінькій відстані кулі замінили собою відсутні знаки і прошили картон у тих місцях, де ті знаки мали стояти.

Підходячи до планки, Альбер ще й підібрав долі трьох ластівок, що мали необережність пролітати за пістолетний постріл од графа Монте-Крісто.

— А нехай йому! — вигукнув він.

— Нічого не вдієш, любий пане віконте, — сказав граф Монте-Крісто, втираючи руки рушником, якого подав йому Алі, — треба ж чимось наповнювати дозвілля. Та ходімо, я чекаю на вас.

Вони сіли у ридван графа Монте-Крісто, і за кілька хвилин він доправив їх до брами будинку номер тридцять.

Граф Монте-Крісто запровадив Морсера до свого кабінету і показав йому на крісло.

Обоє посідали.

— Тепер поговорімо спокійно, — сказав граф Монте-Крісто.

— Ви бачите, що я цілком спокійний.

— З ким ви хочете битися?

— З Бошаном.

— З вашим другом?

— Б’ються завжди з друзями.

— Та для цього потрібна причина.

— Причина є.

— Що він учинив?

— Учора ввечері в його газеті... Та прочитайте самі.

Альбер простягнув графові Монте-Крісто газету, і той прочитав:

«Нам сповіщають із Яніни.

До нашого відома дійшов факт, що нікому досі не був відомий чи принаймні не оприлюднений ніким: фортеці, що боронили місто, зрадив туркам один французький офіцер, якому цілком довіряв візир Алі-Тебелін і якого звали Фернан».

— Та й що? — запитав граф Монте-Крісто. — Що тут таке образливе для вас?

— Як це, що образливе?

— Яке вам діло до того, що у фортеці Яніни зрадив офіцер на ймення Фернан?

— А таке, що мого батька, графа де Морсера, звати Фернан.

— Послухайте, любий пане віконте, поговорімо тверезо.

— Будь ласка.

— Скажіть мені, хто у Франції знає, що офіцер Фернан і граф де Морсер та сама особа, і кого зараз цікавить Яніна, яку взяли, якщо не помиляюся, в 1822 чи 1823 році?

— Оце й підло, бо стільки часу мовчали, а тепер згадують про давно минулі події, щоб викликати скандал і зганьбити чоловіка, що посідає високе становище. Я спадкоємець батькового імені й не хочу, щоб на нього падала навіть тінь підозри. Я пошлю секундантів до Бошана, адже в його газеті опублікована та замітка, і він спростує її.

— Бошан нічого не спростує.

— Тоді ми будемо битися.

— Ні, ви не будете битися, тому що він вам скаже, що у грецькій армії було з півсотні офіцерів на ймення Фернан.

— Усе одно ми вийдемо на поєдинок. Я так цього не облишу... Мій батько такий шляхетний воїн, таке славетне ім’я...

— А якщо він напише: «Ми маємо підстави вважати, що цей Фернан не має нічого спільного з графом де Морсером, якого теж звати Фернан»?

— Мені потрібне справжнє, цілковите спростування, а таке мене не задовольняє!

— І ви пошлете до нього секундантів?

— Так.

— Дарма.

— Отож, ви не хочете надати мені послугу, про яку я вас прошу?

— Ви ж знаєте, як я дивлюся на дуель; я вам уже висловлював мій погляд на неї в Римі, пам’ятаєте?

— Проте, любий пане графе, сьогодні я застав вас за вправами, які не дуже узгоджуються з вашими поглядами.

— Любий мій друже, ніколи не треба бути винятком. Якщо живеш поміж навіженими, треба й самому навчитися бути шаленцем; щохвилини можеш зустріти якогось зайдиголову, у якого буде стільки ж підстав сваритися зі мною, як оце у вас із Бошаном, і за якусь дурню він викличе мене або пошле до мене секундантів, або ж