Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ви такий педант, любий бароне, — сказав граф. — Я й забув, що треба здійснити церемонію за всіма правилами. Що ж, перепрошую. Адже в мене тільки один син, а оскільки я вперше збираюся його одружити, то я новачок у цій справі; тоді слухаюся.

І, силувано всміхаючись, Морсер глибоко вклонився Данґлярові, а потім виголосив:

— Пане бароне, я маю за честь просити руки панни Ежені Данґляр, вашої доньки, для мого сина, віконта Альбера де Морсера.

Та замість того, щоб зустріти ті слова прихильно, як мав підстави сподіватися Морсер, Данґляр спохмурнів і, не запрошуючи графа знову сісти, відказав:

— Перш ніж відповісти вам, пане графе, мені потрібно подумати.

— Подумати? — перепитав приголомшений Морсер. — Хіба у вас не було часу подумати? Та ж вісім років минуло, відколи ми з вами вперше зняли річ про цей шлюб.

— Щодня виникають нові обставини, пане графе, — відказав Данґляр, — і вони змушують людей міняти рішення, що вже були ухвалені.

— Що це означає? — запитав Морсер. — Не розумію вас, пане бароне!

— Я хочу сказати, мосьпане, що ось уже два тижні, як нові обставини...

— Зачекайте, — урвав його Морсер, — нащо нам корчити цю комедію?

— Яку це комедію?

— Поговорімо відверто.

— Будь ласка.

— Ви бачили графа Монте-Крісто?

— Я частенько його бачу, — поважно відказав Данґляр, — ми з ним дружимо.

— Під час останньої з ваших із ним зустрічей ви сказали йому, що вас дивує моя забудькуватість і моя нерішучість у тім, що стосується цього шлюбу.

— Правда ваша.

— Так ось, як бачите, з мого боку нема ні забуття, ні нерішучості, навпаки, я прийшов просити вас виконати вашу обіцянку.

Данґляр нічого не сказав на те.

— Може, ви встигли передумати, — докинув Морсер, — чи, може, викликали мене на цей чин, щоб мати втіху принизити мене?

Данґляр зрозумів, що як він буде продовжувати розмову в такому самому тоні, це може загрожувати йому прикрощами.

— Пане графе, — сказав він, — ви маєте цілковите право дивуватися з моєї стриманості, я цілком вас розумію. Повірте, я сам дуже засмучений, та мене змушують до цього дуже поважні обставини.

— Усе це балачки, мосьпане, — сказав граф, — хтось інший, може, і задовольнився б ними, проте граф де Морсер — не будь-хто. Коли він приходить до людини і нагадує їй про слово, яке вона дала йому, і ця людина не хоче його дотриматися, то він має право вимагати бодай пояснення цьому.

Данґляр був боягуз, та не хотів здаватися ним; Морсерів тон зачепив його за живе.

— Пояснення в мене, звісно, є, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що хоч воно і є, проте дати його нелегко.

— Та погодьтеся, — сказав Морсер, — що я не можу задовольнитися вашими недомовками; принаймні для мене зрозуміло, що ви відмовляєтеся поріднитися зі мною.

— Ні, шановний пане, — відказав Данґляр, — я тільки відкладаю моє рішення.

— Та не сподіваєтеся ж ви, що я виконуватиму вашу примху і буду слухняно чекати, аж поки ви повернете мені вашу прихильність?

— Що ж, пане графе, якщо ви не хочете чекати, то будемо вважати, що наші плани не здійснилися.

Граф до болю прикусив губу, щоб не попустити віжки своєму гордовитому і запальному характерові, адже він розумів, що за цих обставин, лише він опиниться в кумедному становищі. Він попрямував було до дверей, та раптом повернувся.

Його чолом пробігла тінь, і вираз ображеної гордості заступили ознаки невиразної тривоги.

— Послухайте, любий Данґляре, — сказав він, — ми з вами знаємося не перший рік, тож повинні бодай трохи зважати один на одного. Прошу вас пояснити все. Принаймні повинен я знати, яка прикра обставина змусила вас змінити ваше ставлення до мого сина.

— Це нітрохи не стосується особисто віконта, оце все, що можу я вам сказати, — відказав Данґляр, до якого повернулося його нахабство, коли він побачив, що Морсер трохи злагіднів.

— А кого це стосується? — пополотнівши, запитав Морсер глухо.

Данґляр помітив його хвилювання, тож глянув на нього упевненіше, ніж передніш.

— Подякуйте мені за те, що я не висловлююся ясніше, — відказав він.

Нервовий дрож, викликаний, либонь, ледве стримуваним гнівом, охопив Морсера.

— Я маю право, — відказав він, насилу зібравшись на дусі, — і вимагаю, щоб ви пояснили все. Може, ви маєте щось проти пані де Морсер? Може, ви вважаєте, що я не досить заможний? Може, ваші погляди не збігаються з моїми?

— Ні те, ні те, ні те, — сказав Данґляр, — це було б непростимо з мого боку, тому що коли я давав слово, то все про це знав. Не допитуйтеся. Я дуже шкодую, що так стривожив вас. Повірте, ліпше облишити це. Ухвалимо компромісне рішення: ні зобов’язання, ні скасування. Куди нам квапитися? Моїй доньці сімнадцять років, вашому синові двадцять один рік. Зачекаємо. Нехай мине час, і, може, те, що зараз нам здається незрозумілим, завтра стане занадто зрозуміле; буває, що за один день спростовується найгірший наклеп.

— Наклеп? — вигукнув Морсер, пополотнівши мов смерть. — То на мене звели наклеп?

— Повторюю, пане графе, не вимагайте пояснень.

— Отож, мосьпане, я повинен мовчки проковтнути відмову?

— Вона особливо болісна для мене, шановний пане. Авжеж, для мене вона тяжча, ніж для вас, тому що я сподівався поріднитися з вами, а шлюб, що не відбувся, завжди кидає більшу тінь на наречену, ніж на нареченого.

— Гаразд, пане, припинимо цю балачку, — сказав Морсер.

І, люто бгаючи рукавички, він вийшов із кімнати.

Данґляр зазначив подумки, що Морсер жодного разу не зважився запитати, чи не через нього самого Данґляр відмовляється від свого слова.

Увечері він довгенько радився з кількома друзями; Кавальканті, що весь час перебував з паннами у вітальні, останній покинув його дім.

Наступного дня, ледве прокинувшись, Данґляр погукав, щоб принесли газети; коли їх принесли, він відкинув усі, а відразу вхопив «Енпарс’яль».

Редактор тієї газети був Бошан.

Данґляр хутко здер обгортку, нетерпляче розгорнув газету, зневажливо пропустив передовицю і, сягнувши хроніки, з лютою посмішкою прочитав допис, що починався словами: «Нам сповіщають із Яніни».

— Чудово, — сказав він, прочитавши її, — ось маленька заміточка про полковника Фернана, яка, певне, позбавить мене від необхідності давати якісь пояснення графові Морсеру.

О тій-таки порі, а саме о дев’ятій годині ранку, Альбер де Морсер, убраний у темну одіж, блідий і схвильований, прийшов у дім на Єлисейських Полях.

— Пан граф пішов із дому із півгодини тому, — сказав воротар.

— А Батістен із ним пішов? — запитав Морсер.

— Ні, пане віконте.

— Погукайте Батістена, я хочу побалакати з ним.

Воротар пішов за хвилю повернувся з покойовим слугою.

— Друже мій, — сказав Альбер, — перепрошую за мою настирливість, та мені хотілося б особисто від вас дізнатися, чи справді графа нема вдома.

— Так, мосьпане, — відказав Батістен.

— Навіть для мене?