Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

«Після того, що сьогодні виявилося, пан Нуартьє де Вільфор навряд чи припускає думку про родинні стосунки поміж його родиною і родиною Франца Д’Епіне. Франц Д’Епіне із жахом думає про те, що пан де Вільфор напевне знав про події, що їх виголосили сьогодні, але не попередив про це його сам».

Того, хто побачив би тієї миті королівського прокурора, що аж похилився під тягарем цього удару, міг би припустити, що Вільфор цього не сподівався; та й справді, Вільфор і на думці не мав, що його батько міг дійти до такої відвертості чи радше нещадності. Щоправда, Нуартьє, який не дуже зважав на синову думку, не знайшов за потрібне сповістити його про цю подію, і Вільфор завжди думав, що генерал де Кенель чи, радше, барон Д’Епіне, загинув од рук убивці, а не в чесному двобої.

Той жорстокий лист завжди шанобливого юнака страшенно вразив Вільфорове самолюбство.

Ледве він устиг увійти до свого кабінету, як до нього зайшла дружина.

Коли Франц пішов до пана Нуартьє з вітальні, це так усіх здивувало, що становище пані де Вільфор, яка лишилася з нотаріусом і свідками, ставало дедалі незручніше. Нарешті вона рішуче підвелася і вийшла з кімнати, заявивши, що піде та дізнається, у чім там річ.

Вільфор сповістив їй лиш те, що після розмови поміж ним, Нуартьє та Д’Епіне шлюб Валентини і Франца не може відбутися.

Оголосити це людям, що чекали у вітальні, було неможливо, тож пані де Вільфор повернулася туди і сказала, що пана Нуартьє спіткав ще один напад хвороби, тож підписання угоди доведеться відкласти на декілька днів.

Ця звістка, хоч і цілком облудна, так дивно доповнювала два однорідні випадки в тому домі, що присутні зачудовано перезирнулися і мовчки пішли собі відтіля.

Тим часом щаслива і наполохана Валентина ніжно цьомнула дідугана, який однісіньким ударом розбив окови, які вона вже вважала нерозривними, попросила дозволу піти до своєї кімнати й відпочити. Нуартьє поглядом відпустив її.

Та замість того, щоб побратися до свого покою, Валентина вийшла з дідусевих покоїв, подалася коридором і маленькими дверми вибігла у сад. У всій тій зміні подій серденько її здригалося від таємної тривоги. Із хвилини на хвилину вона чекала, що з’явиться Моррель, блідий і грізний, немов ото лорд Равенсвуд у «Ламмермурській нареченій».

Вона вчасно підійшла до ґрат. Побачивши, що Франц поїхав із цвинтаря разом з Вільфором, Максимільян здогадався про те, що мало статися, тож подався услід за ними. Він бачив, як Франц увійшов у дім, потім вийшов і за якусь часину повернувся з Альбером і Шато-Рено. Отож, сумнівів у нього більше не залишалося. Тоді він побіг у город, ладен на все і не сумніваючись, що Валентина за першої ж нагоди прийде до нього.

Він не помилився; зазирнувши у шпарину, він угледів Валентину, що, не вдаючись до звичних заходів безпеки, бігла простісінько до брами.

Ледве побачивши її, він умить заспокоївся; коли вона озвалася, він підстрибнув на радощах.

— Урятовані! — вигукнула Валентина.

— Урятовані! — повторив Моррель, не вірячи своєму щастю. — Хто ж нас порятував, скажіть?

— Дідусь. Любіть його, любіть, Моррелю!

Моррель присягнувся любити старого всією душею; та йому й неважко було в цім присягнутися, тому що тієї миті він не лише любив його як друга чи батька, а й поклонявся йому, як Богові.

— А як це сталося? — запитав Моррель. — Що він таке учинив?

Валентина вже хотіла було розповісти йому про все, аж згадала, що за цим криється страшна таємниця, яка належить не лише її дідусеві.

— Колись я вам усе розповім, — відказала вона.

— Коли саме?

— Як стану вашою дружиною.

Тими словами можна було змусити Морреля погодитися на все, тож він слухняно втішився почутим і навіть погодився негайно піти відтіля, та тільки з тією умовою, що побачиться з Валентиною наступного дня ввечері.

Валентина пристала на це. Усе змінилося для неї, і їй легше було повірити тепер, що вона віддасться за Максимільяна, ніж годину тому повірити, що вона не вийде за Франца.

Тим часом пані де Вільфор піднялася до Нуартьє.

Як водилося, старий зустрів її похмурим і суворим поглядом.

— Мосьпане, — сказала вона йому, — либонь, зайве казати вам, що Валентинине весілля розладналося, якщо вже все це сталося тут.

Нуартьє незворушно слухав.

— Проте ви не знаєте, — провадила пані де Вільфор, — що я завжди була проти цього шлюбу і влаштовували його без моєї участі.

Нуартьє глянув на невістку, наче вимагаючи пояснення.

— А оскільки цей шлюб, якого ви не схвалювали, тепер не відбудеться, то я прийшла до вас із проханням, з яким ні мій чоловік, ні Валентина не можуть звернутися до вас.

Очі Нуартьє допитливо глянули на неї.

— Я прийшла попросити вас, — провадила пані де Вільфор, — і лише я маю на це право, тому що тільки я нічого від цього не здобуваю, — щоб ви повернули вашій внучці не любов, яка завжди їй належала, а ваш маєток.

Із очей Нуартьє видно було, що він вагається, певне, він шукав причини того прохання і не знаходив їх.

— Чи можу я сподіватися, шановний пане, — запитала пані де Вільфор, — що ваші наміри збігаються з моїм проханням?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Тоді, мосьпане, — відказала пані де Вільфор, — я йду від вас щаслива і вдячна.

І, вклонившись, вийшла з покоїв.

Наступного дня Нуартьє викликав нотаріуса. Перший заповіт знищили і склали новий, за яким він залишав увесь свій маєток Валентині з тією умовою, що його не розлучать із нею.

Знайшлися люди, котрі підрахували, що панна де Вільфор, спадкоємиця маркіза й маркізи де Сен-Меранів, повернувши до того ж і прихильність свого діда, стане колись власницею трьохсот тисяч ліврів річного зиску.

Тим часом граф Монте-Крісто відвідав графа де Морсера, і той, щоб довести Данґлярові свою готовність, убрався у парадний мундир генерал-лейтенанта з усіма нагородами і звелів подати найкращий свій ридван.

Він подався на вулицю Шосе-Д’Антен і звелів доповісти про себе Данґлярові, що саме підбивав місячний баланс.

Останнім часом, щоб застати банкіра в доброму гуморі, ліпше було обрати іншу пору.

Угледівши давнього друга, Данґляр прибрав величного вигляду і випростався у фотелі.

Морсер, що був зазвичай такий бундючний, намагався, навпаки, бути веселим і привітним. Майже певен того, що його пропозицію зустрінуть із радістю, він відкинув усі церемонії й відразу перейшов до діла.

— Я до вас, пане бароне, — сказав він. — Ми з вами вже давно ходимо околяса в тім, що стосується наших давніх планів...

Морсер очікував, що після цих слів баронове обличчя засяє, бо гадав, що похмурий вигляд є наслідком його довгого мовчання; проте, навпаки, те обличчя стало ще байдужіше і холодніше.

Тим-то Морсер і зупинився на середині свої фрази.

— Які плани, пане графе? — запитав банкір, наче не