Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І він підняв руку над головою; та стояв він задалеко, і було не дуже видно, щоб Селім із того місця де ми стояли, міг розгледіти і впізнати предмет, що його той показував йому.

«Я не бачу, що в тебе в руці», — сказав Селім.

«Підійди, — відказав посланець, — або ж я до тебе підійду».

«Ні те, ні те, — відказав молодий вояк, — поклади те, що ти мені показуєш, там, де ти стоїш, щоб на нього впало світло, і відійди подалі, поки я не погляну на нього».

«Гаразд», — сказав посланець.

І він відійшов, поклавши на те місце предмет, який тримав у руці.

Наші серця тремтіли; нам здавалося, ніби то справді перстень. Але чи був то перстень мого батька?

Не випускаючи з рук запаленого смолоскипа, Селім підійшов, нахилився, осяяний променем світла, і взяв персня до рук.

«Перстень нашого пана, — поцілувавши його, сказав він, — добре!»

І, поклавши смолоскип долі, наступив на нього ногою й погасив.

Посланець радісно скрикнув і ляснув у долоні. На той поклик забігли чотири вояки сераскіра Куршида, і Селім повалився додолу, прохромлений чотирма кинджалами.

Сп’янівши від того вбивства, хоч іще й бліді від страху, вони кинулись у підземелля, пильнуючи, чи немає ще десь вогню і хапаючись за торби із золотом.

Тим часом моя матінка вхопила мене на руки і, легка та прудка, побігла відомими тільки нам переходами до таємних східців, що провадили до горішньої частини сховища, де панувала страшенна метушня.

Зали були переповнені чодоарами Куршида, нашими ворогами.

Тієї миті, коли моя матінка вже хотіла було відчинити двері, прогримів грізний голос паші.

Моя матінка припала обличчям до шпарини поміж дошками; перед моїми очима випадково опинився отвір, і я зазирнула в нього.

«Що вам треба?» — запитав мій батько в людей, що тримали в руках папір із золотими літерами.

«Ми хочемо сповістити тобі волю його величності, — сказав один. — Бачиш цей фірман?»

«Авжеж, бачу», — сказав мій батько.

«То прочитай; він вимагає твоєї голови».

Мій батько відповів реготом, що був страшніший від будь-якої погрози.

Він ще реготав, натискаючи на гачки двох пістолів. Гримнули два постріли, і два воїни повалилися додолу мертві.

Палікари, що лежали ницьма довкола мого батька, схопилися на ноги і відкрили вогонь; кімната наповнилася гуркотом, полум’ям і димом.

Тієї ж миті й із іншого боку заходилися стріляти, і кулі почали прошивати дошки біля нас.

О, який прекрасний, який величний був візир Алі-Тебелін, мій батько, поміж куль, із кривою шаблею, з обличчям, що почорніло від пороху! Як тікали від нього вороги!

«Селіме, Селіме! — гукав він. — Стороже вогню, виконуй свій обов’язок!»

«Селім мертвий, — відказав чийсь голос, що наче ішов із дна сховища, — і ти, пане мій Алі, теж загинеш!»

Тієї ж миті пролунав глухий залп, і підлога довкола мого батька розлетілася на друзки.

Чодоари стріляли крізь долівку. Три або чотири палікари повалилися додолу, поцілені кулями знизу, і тіла їхні були пошматовані кулями.

Мій батько заревів, учепився пальцями в дірки од куль і видер із підлоги цілу мостину.

Але тут із отвору вдарило двадцять пострілів, і полум’я, вириваючись наче із кратера вулкана, охопило шпалери на стінах і поглинуло їх.

У тому жахливому гаморі, поміж тим страшенним галасом два найгучніші постріли, два пронизливі крики змусили мене похолонути від жаху. Ті два постріли смертельно поранили мого батька, і це він двічі так страшенно зойкнув.

І все ж таки він лишився стояти, схопившись за вікно. Моя матінка чимдуж пхала двері, щоб увійти туди і вмерти разом із ним, та двері були замкнені зсередини.

Довкола нього звивалися у передсмертних конвульсіях палікари; два чи три поміж ними, не поранені чи поранені легко, вискочили у вікна.

І тоді репнула вся підлога, яку трощили знизу. Мій батько упав на одне коліно; тієї ж миті простягнулося з двадцять рук, озброєних шаблюками, пістолями, кинджалами, двадцять ударів упало на одну людину, і мій батько зник у вогненному вихорі, який запалили ці галасливі дияволи, наче пекло відкрилося у нього під ногами.

Я відчула, що падаю додолу; моя матінка зомліла.

Гайде зі стогоном опустила руки на коліна і глянула на графа Монте-Крісто, наче питала, чи задоволений він її слухняністю.

Граф Монте-Крісто підвівся, підійшов до неї, узяв її за руку і сказав грецькою:

— Відпочинь, люба, і зберися на дусі. Пам’ятай, що є Господь, який карає зрадників.

— Така жахлива історія, пане графе, — сказав Альбер, страшенно переляканий блідістю Гайде. — я так докоряю собі за жорстоку допитливість.

— Нічого, — сказав граф Монте-Крісто й, поклавши долоню на опущену голову дівчини, докинув: — У Гайде мужнє серце, тож, розповідаючи про своє лихо, вона деколи знаходить у цім полегшення.

— Це тому, повелителю мій, що моє лихо нагадує мені про твою доброчинність, — відразу ж сказала Гайде.

Альбер із цікавістю зиркнув на неї; вона ще нічого не сказала про те, що йому понад усе кортіло дізнатися, як це вона стала графовою невільницею.

У графових і в Альберових очах Гайде прочитала те саме бажання.

Вона провадила:

— Коли моя матінка отямилася, ми опинилися перед сераскіром.

«Убийте мене, — мовила вона, — та пощадіть честь удови Алі».

«Звертайся не до мене», — сказав Куршид.

«А до кого?»

«До твого нового пана».

І Куршид показав нам на одного з-поміж тих, що понад усе сприяв загибелі мого батька, — сказала Гайде, люто зблиснувши очима.

— Отож, — сказав Альбер, — ви стали власністю цього чоловіка?

— Ні, — відказала Гайде, — він не зважився лишити нас у себе, а продав работоргівцям, що прямували до Константинополя. Ми пройшли всеньку Грецію і прибули знесилені до брами імператорського палацу. Перед палацом була юрма роззяв; вони розступилися, звільняючи нам дорогу.

Моя матінка глянула в тому напрямку, куди зверталися всі погляди, і раптом зойкнула і впала, показуючи на голову, що стирчала на ратищі понад брамою.

Під тією головою були накреслені такі слова: «Ось голова Алі-Тебеліна, янінського паші».

Я з плачем намагалася звести матінку на ноги; вона була мертва!

Мене попровадили на ринок; придбав мене багатий вірменин. Він виховав мене, найняв учителів, а як минуло мені тринадцять років, продав мене султанові Махмуду.

— А я,  — сказав граф Монте-Крісто, — викупив її в нього, як уже казав вам, Альбере, за такий самий смарагд, як отой, що в ньому я тримаю гашишові кульки.

— О, ти добрий, ти великий, пане мій, — сказала Гайде, цілуючи руки графові Монте-Крісто. — Я щаслива, що належу тобі!

Альбер був приголомшений усім, що допіру почув.

— Що ж, — сказав йому граф Монте-Крісто, — допивайте каву — розповідь скінчилася.

Частина п'ята

I. Нам сповіщають із Яніни

Франц вийшов із покоїв Нуартьє такий приголомшений і розгублений, що навіть Валентині стало шкода його.

Вільфор, що упродовж тієї незручної сцени пробурмотів лише декілька недоладних слів і потім хутко втік до себе у кабінет, отримав