read-books.club » Сучасна проза » Граф Монте-Крісто 📚 - Українською

Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Граф Монте-Крісто" автора Олександр Дюма. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 242 243 244 ... 351
Перейти на сторінку:
з кригою, яку він весь час пив, бо відколи ми втекли, його палила страшенна гарячка; вона покропила парфумами його сиву бороду і запалила йому люльку, за витким димом якої він часом неуважно стежив упродовж цілих годин.

Раптом він так стрепенувся, що я перелякалася.

Потім, не зводячи очей від крапки, що привернула його увагу, він загадав подати йому підзорну трубу.

Матінка передала йому ту трубу; обличчя її стало біліше, ніж гіпсова колона, до якої вона притулилася.

Я бачила, як батькові руки затремтіли.

«Човен!.. два!.. три!... — прошепотів він. — Чотири!..»

Пам’ятаю, як він схопився на ноги, схопив рушницю і насипав пороху на полиці своїх пістолів.

«Василікі, — сказав він моїй матінці, і видно було, як він тремтить, — настала хвилина, яка вирішить нашу долю; за півгодини ми дізнаємося, що відповів великий владар. Спускайся з Гайде у підземелля».

«Не хочу я покидати вас, — відказала Василікі, — якщо вам судилася смерть, мій пане, я хочу померти разом із вами».

«Іди до Селіма!» — крикнув мій батько.

«Прощавайте, повелителю мій!» — покірно прошепотіла моя матінка і схилилася, наче вже зустрічаючи смерть.

«Одведіть Василікі», — звелів мій батько палікарам.

Та про мене вони на мить забули, тож я підбігла і простягнула до нього руки; він побачив мене, нахилився і торкнувся губами мого чола.

Той поцілунок був останній, та він і зараз палає на моєму чолі!

Спускаючись у діл, ми крізь виноградну лозу на терасі бачили човни, що ледь мріли удалині: вони росли і росли і, хоч іще недавно скидалися на чорні крапки, тепер видавалися птахами, що линуть водою.

Тим часом два десятки палікарів, сидячи коло ніг мого батька, заховавшись за поруччям, налитими кров’ю очима стежили за наближенням тих човнів і тримали напоготові свої довгі рушниці, оздоблені перламутром і сріблом; на долівці валялося чимало набоїв; мій батько весь час зиркав на годинника і тривожно походжав туди й сюди.

Оце й лишилося у мене в пам’яті, коли я ішла від батька, отримавши від нього останній цілунок.

Ми з матінкою спустилися у підземелля. Селім так само стояв на чатах; він сумно всміхнувся нам. Ми взяли на тому кінці печери подушки і сіли біля Селіма; як загрожує велика небезпека, намагаєшся бути ближче до відданого серця, а я, хоч і була геть мала, усе ж таки почувала, що над нами висить величезне лихо...»

Альбер часто чув, не від свого батька, який ніколи про це не казав, а від сторонніх, про останні хвилини янінського візира, читав чимало розповідей про його смерть. Та ця оповідь, яка ожила у погляді й голосі Гайде, ця скорботна і схвильована елегія струсонула його невимовним чаром і жахом.

Уся під владою жахливих спогадів, Гайде на мить замовкла; голова її, мов квітка, що гнеться під бурею, похилилася на руку, а вкриті імлою очі, здавалося, ще бачили на обрії зелений Пінд і блакитне плесо янінського озера, чарівне дзеркало, де відбивалася змальована нею моторошна картина.

Граф Монте-Крісто дивився на неї з виразом нескінченного співчуття і жалості.

— Продовжуй, дитино моя, — сказав він грецькою.

Гайде звела голову, наче голос графа Монте-Крісто збудив її зі сну, і провадила:

— Була четверта пополудні; та хоч надворі була ясна, гожа днина, у підземеллі стояв густий морок.

У печері була тільки одна сяйлива крапка, що, наче зоря, яка мерехтить у глибині чорного неба: Селімів смолоскип.

Матінка моя молилася: вона була християнка.

Селім уряди-годи повторював священні слова: «Бог великий!»

Усе ж таки мати ще зберігала якусь надію. Спускаючись у підземелля, вона буцім упізнала того француза, якого послали до Константинополя і якому мій батько цілком довіряв, адже він знав, що воїни французького султана зазвичай шляхетні й великодушні люди. Вона підійшла ближче до сходів і прислухалася.

«Вони наближаються, — сказала вона, — ох, якби ж то вони несли мир і життя!».

«Чого ти боїшся, Василікі? — м’яко, лагідно і заразом гордо запитав Селім. — Якщо вони не принесуть миру, то ми подаруємо їм смерть».

Він поправив смолоскип на своєму списі, і той порух робив його схожим на Діоніса зі стародавнього Криту.

Та я, мала і дурненька, боялася тієї мужності, яка видавалася мені жорстокою і навіженою, боялася тієї страшенної смерті в повітрі та полум’ї.

Моя матінка почувала те саме, і я бачила, як вона тремтить.

«Боже мій, мамо, — вигукнула я, — невже ми зараз помремо?»

І, почувши мої слова, невільниці почали ще дужче голосити й молитися.

«Нехай Господь береже тебе, дитино, — сказала мені Василікі, — від того, щоб дожити до такого дня, коли ти сама захочеш смерті, якої так боїшся сьогодні».

Потім ледве чутно запитала Селіма:

«Що звелів тобі наш пан?»

«Якщо він пошле мені свій кинджал, значить, султан відмовився простити йому, і я все підриваю, якщо ж він пришле персня, значить, султан прощає його, і я здаю пороховий льох».

«Друже мій, — сказала моя матінка, — якщо наш пан пришле тобі кинджал, не дай нам померти такою страшною смертю; ми підставимо тобі горлянку, а ти вбий нас тим кинджалом».

«Гаразд, Василікі», — спокійнісінько відказав Селім.

Раптом до нас долинули гучні голоси; ми прислухалися: то були радісні вигуки. Наші палікари вигукували ім’я француза, якого послали до Константинополя; було зрозуміло, що він привіз відповідь великого владаря і що ця відповідь сприятлива.

— І все ж таки ви не пам’ятаєте цього наймення? — запитав Морсер, ладен оживити його в пам’яті оповідачки.

Граф Монте-Крісто подав йому знак.

— Не пам’ятаю, — відказала Гайде. — Гамір дужчав, аж пролунали чиїсь кроки: хтось спускався у підземелля.

Селім тримав списа напоготові.

Незабаром якась тінь з’явилася у блакитному напівмороці, який утворювали в підземеллі кволі відблиски денного світла.

«Ти хто? — гукнув Селім. — Хоч хто б ти був, далі ні кроку!»

«Слава султанові! — гукнула тінь. — Візир Алі здобув цілковите помилування; йому не лише подарували життя, а й повернули всі його скарби та все майно».

Матінка моя радісно скрикнула і пригорнула мене до грудей.

«Зачекай! — сказав їй Селім, побачивши, що вона вже побігла до виходу. — Ти ж знаєш, я повинен отримати персня».

«А й правда», — сказала матінка і впала навколішки, а потім підняла мене угору, наче, благаючи Бога за мене, хотіла, щоб я була ближче до нього.

І знову Гайде замовкла, охоплена таким хвилюванням, що на її блідому чолі виступили краплі поту, а голос, що задихався, здавалося, не міг вирватися з пересохлого горла.

Граф Монте-Крісто налляв у склянку трохи холодної води і, подаючи її, сказав лагідно, та все ж таки із владною ноткою в голосі:

— Будь мужня, дитино моя!

Гайде втерла сльози і провадила:

— Тим часом наші очі, що звикли до пітьми, упізнали посланця паші; то був наш друг.

Селім теж упізнав його, та хоробрий юнак не забув наказу: слухатися.

«Від чийого імені прийшов ти?» — запитав він.

«Я прийшов од імені нашого пана, Алі-Тебеліна».

«Якщо ти прийшов від імені Алі, тобі має бути відомо, що ти повинен передати мені».

«Так, — відказав посланець, — я приніс тобі

1 ... 242 243 244 ... 351
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Граф Монте-Крісто"