Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Батістен мовчки вийшов із покою. За дві секунди він повернувся з тацею, де було все необхідне, — вона, як буває тільки у казках про чари, наче з-під землі виринула.

— Знаєте, — сказав Альбер, — мене захоплює не ваше багатство, тому що, може, знайдуться заможніші од вас люди; не ваш розум, — якщо Бомарше був і не розумніший од вас, то принаймні так само розумний; та мене захоплює ваше вміння змусити служити собі, безмовно, тієї ж таки хвилі, тієї ж миті, наче з вашого дзвінка вгадують, що ви хочете, і буцім те, що ви бажаєте, завжди напоготові.

— У цім є частка правди. Мої звички добре вивчили. Ось побачите: чи не хочете чогось за чаєм?

— Як по правді, я хотів би закурити.

Граф Монте-Крісто підійшов до дзвінка і подзвонив один раз.

За мить відчинилися бічні двері, і увійшов Алі з двома довгими люльками, натоптаними пречудовим тютюном «латакія».

— Диво, та й годі, — сказав Альбер.

— Зовсім ні, усе це дуже просто, — сказав граф Монте-Крісто. — Алі знає, що за чаєм чи кавою я звик палити; знає, що я загадав унести чаю, знає, що я повернувся разом із вами, чує, що я гукаю його, здогадується навіщо, а оскільки на його батьківщині люлька — найперша ознака гостинності, то він замість одної приносить дві.

— Авжеж, це так, усе можна пояснити, та все ж таки тільки ви... А це що?

І Морсер показав на двері, за якими лунали звуки, що скидалися на звучання струн гітари.

— Бачу, любий пане віконте, ви сьогодні приречені слухати музику; не встигли ви позбутися рояля панни Данґляр, як потрапляєте на лютню Гайде.

— Гайде! Чудесне ім’я! Невже не тільки в поемах лорда Байрона є жінки, яких звати Гайде?

— Авжеж; у Франції це наймення зустрічається дуже рідко; та в Албанії й Епірі воно досить звичайне; воно означає цноту, сором’язливість і невинність; таке саме ім’я, як і те, які у вас дають під час хрещення.

— Ох, як гарно! — сказав Альбер. — Хотілося б мені, щоб наш француженки звалися панна Доброта, панна Мовчання, панна Християнське Милосердя! От лишень подумайте, якби панна Данґляр звалася не Клер-Марі-Ежені, а панна Цнота-Сором’язливість-Невинність Данґляр! Ото був би ефект під час оголошення!

— Навіжений! — сказав граф Монте-Крісто. — Не кажіть такого заголосно, а то Гайде почує.

— Вона розгнівалася б на це?

— Та ні, звісно, — гордовито відказав граф Монте-Крісто.

— Вона добра душа? — запитав Альбер.

— Це не доброта, а обов’язок; невільниця не може гніватися на свого пана.

— Ох, тепер ви й самі жартуєте! Хіба ще існують на світі невільниці?

— Авжеж, якщо Гайде моя невільниця.

— Ні, справді, ви все робите не так, як інші, і все, що у вас є, не таке, як ото у всіх! Невільниця графа Монте-Крісто! У Франції це становище. Із огляду на те, як ви розкидаєтеся золотом, таке місце має приносити сто тисяч екю щорічно.

— Сто тисяч екю! Сердешна дівчинка мала більше. Вона народилася поміж скарбів, супроти яких скарби з «Тисячі й одної ночі» просто дрібниця.

— То вона і справді князівна?

— Авжеж, причому одна із найбільш знатних у своїм краю.

— Я так і гадав. А як сталося, що знатна князівна стала невільницею?

— А як сталося, що тиран Діонісій став шкільним учителем? Жереб війни, любий пане віконте, примха долі.

— А її походження таємниця?

— Для всіх — так; проте не для вас, любий пане віконте. Адже ви мій друг і будете мовчати, якщо пообіцяєте, правда?

— Даю чесне слово!

— Ви чули історію янінського паші?

— Алі-Тебеліна? Авжеж, мій батько заробив маєток у нього на службі.

— Ох, і справді, я забув.

— А який стосунок має Гайде до Алі-Тебеліна?

— Вона тільки його донька.

— Невже вона донька Алі-паші?

— І красуні Василікі.

— І вона ваша невільниця?

— Так.

— Як же це сталося?

— А ось як. Одного разу проходив я константинопольським ринком та й придбав її.

— Чудово! Із вами, любий пане графе, не живеш, а мариш. Скажіть, можна попросити у вас, хоч це й дуже нескромно...

— Я слухаю вас.

— Якщо вже ви з нею виходите на люди, возите її до Опери...

— І що ж далі?

— То я можу попросити вас про це?

— Можете просити мене про що завгодно.

— Тоді, любий пане графе, представте мене вашій князівні.

— Охоче. Та лише за двох умов.

— Заздалегідь пристаю на них.

— По-перше, ви нікому не розкажете про це знайомство.

— Чудово, — Альбер звів руку. — Присягаюся в цім!

— По-друге, ви їй не скажете жодного слова про те, що ваш батько був на службі у її батька.

— І в цім присягаюся!

— Пречудово, пане віконте; ви будете пам’ятати обидві свої присяги, еге ж?

— О, пане графе! — вигукнув Альбер.

— Чудово. Я знаю, що ви людина честі.

Граф Монте-Крісто знову подзвонив; увійшов Алі.

— Попередь Гайде, — сказав йому граф Монте-Крісто, — що я прийду до неї пити каву, і дай їй на здогад, що я прошу в неї дозволу представити їй одного мого друга.

Алі вклонився і вийшов.

— Отож, домовимося: ніяких прямих запитань, любий пане віконте. Якщо ви хочете про щось дізнатися, запитуйте в мене, а я запитаю в неї.

— Домовилися.

Алі з’явився втретє і підняв драпування, показуючи, що його пан з Альбером можуть увійти.

 — Ходімо, — сказав граф Монте-Крісто.

Альбер провів долонею по волоссю, підкрутив вуса, а граф Монте-Крісто знову взяв до рук капелюха, надів рукавички і пройшов з Альбером до покоїв, котрі, як вірний вартівник, охороняв Алі і трохи далі, немов чата, стерегли три французькі покоївки під орудою Мірто.

Гайде чекала їх у першій кімнаті вітальні, широко розплющивши очі від подиву, адже вперше до неї приходив якийсь чоловік, окрім графа Монте-Крісто; вона сиділа на софі, підібгавши під себе ноги й намостивши собі гніздечко з чудових смугастих шовків, вигадливо оздоблених східним гаптуванням.

Біля неї лежав інструмент, що його звуки зрадили її присутність. Вона була гожа мов зоря.

Угледівши графа Монте-Крісто, вона підвелася зі своєю особливою усмішкою, то була усмішка доньки і коханої. Граф Монте-Крісто підійшов до неї і простягнув руку, якої вона, як завжди, торкнулася вустами.

Альбер лишився стояти коло дверей, захоплений цією дивною вродою, яку він бачив уперше і про яку у Франції не мали жодного уявлення.

— Кого ти привів до мене? — запитала грецькою дівчина графа Монте-Крісто. — Брата, друга, просто знайомця чи ворога?

— Друга, — тією ж таки мовою відказав граф Монте-Крісто.

— Як його звати?

— Граф Альбер; цей той хлопчина, якого я в Римі визволив із рук розбійників.

— Якою мовою хочеш ти, щоб я розмовляла з ним?

Граф Монте-Крісто обернувся до Альбера.

— Ви знаєте сучасну грецьку мову? — запитав він його.

— На жаль, навіть давньогрецької не знаю,