Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Альбер усміхнувся і вклонився панні Данґляр, яка, нітрохи не збентежившись, відповіла йому звичним байдужим поклоном.

Кавальканті, вочевидь, почувався ніяково; він уклонився Морсерові, і той відповів на його поклон із украй зухвалим виглядом.

Потім Альбер заходився хвалити голос панни Данґляр і висловив жаль, що йому не пощастило бути на вчорашньому вечорі, який, кажуть, був такий вдалий...

Кавальканті лишився сам, тож одвів убік графа Монте-Крісто.

— Ось що, — сказала пані Данґляр, — годі з нас музики і компліментів, ходімо пити чай.

— Ходімо, Луїзо, — сказала панна Данґляр своїй подрузі.

Усі подалися до сусідньої вітальні, де вже був готовий чай.

Тієї хвилини, коли, за англійським звичаєм, гості вже залишали ложечки в чашках, двері знову відчинилися, і ввійшов Данґляр, вочевидь дуже схвильований. Граф Монте-Крісто перший зауважив те хвилювання і допитливо зиркнув на банкіра.

— Я щойно отримав листа з Греції,  — сказав Данґляр.

— Тим-то вас і викликали? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так.

— Як ся має король Оттон? — весело запитав Альбер.

Данґляр глянув на нього зизом і нічого не відповів, а граф Монте-Крісто відвернувся, щоб приховати жалість, яка промайнула на його обличчя й пропала.

— Вийдемо разом, добре? — запитав Альбер у графа.

— Авжеж, як хочете,  — відказав той.

Альбер не міг уторопати, чому банкір так глянув на нього, тож запитав графа Монте-Крісто, який це пречудово зрозумів:

— Ви помітили, як він глянув на мене?

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — та хіба в його погляді було щось незвичайне?

— Ще б пак, та що хотів він сказати, згадавши про того листа з Греції?

— А я хіба знаю?

— А мені завжди здавалося, ніби ви маєте якийсь стосунок до цієї країни.

Граф Монте-Крісто всміхнувся, як ото всміхаються, коли хочуть ухилитися од відповіді.

— Погляньте, — сказав Альбер, — він прямує до вас; я піду до панни Данґляр, щоб похвалити її камею; за цей час татусь устигне побалакати з вами.

— Якщо вже хочете хвалити, то бодай похваліть її голос, — мовив граф Монте-Крісто.

— О ні, це будь-хто вчинив би.

— Любий віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — ви хизуєтеся вашою зухвалістю.

Альбер з усмішкою на вустах подався до Ежені.

А Данґляр нахилився до графового вуха.

— Ви дали мені пречудову пораду, — сказав він, — у цих двох словах «Фернан» і «Яніна» криється страшенна історія.

— Та невже! — сказав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, я вам усе розкажу. Та заберіть звідціля цього парубка; його товариство зараз дуже не до речі мені.

— Я так і збираюся вчинити, ми зараз вийдемо; ви й далі хочете, щоб я скерував до вас його батька?

— Дужче, ніж будь-коли.

— Гаразд.

Граф Монте-Крісто кивнув Альберові.

Обидва попрощалися з панями і вийшли: Альбер із виглядом цілковитої байдужості до погорди панни Данґляр, а граф Монте-Крісто ще раз повторив пані Данґляр, що банкіровій дружині слід бути передбачливою і забезпечити своє майбутнє.

Поле битви лишилося за паном Кавальканті.

XX. Гайде

Ледве графові коні повернули за ріг бульвару. Альбер так зареготав, що його не можна не було запідозрити у штучності.

— Так ось, — сказав він графові Монте-Крісто, — тепер я хочу запитати вас, як поспитався король Карл ІХ у Катерини Медічі після Варфоломіївської ночі: як ви гадаєте, добре я зіграв мою маленьку роль?

— Ви про що? — запитав граф Монте-Крісто.

— Та про те, як угніздився мій суперник у домі пана Данґляра...

— Який суперник?

— Як це «який»? Та ж Андреа Кавальканті, якому ви протегуєте!

— Облиште ці нерозумні жарти, пане віконте: я нітрохи не протегую Андреа, принаймні не в пана Данґляра.

— І я докоряв би вам за це, якби він справді потребував протекції. Та, на щастя для мене, він цього не потребує.

— А що, невже вам здається, ніби він залицяється?

— Ручаюся вам: він зводить очі до неба, як зітхайло, і виспівує, як закоханий; він мріє про рученьку гордовитої Ежені. Бачите, я вже віршами забалакав! Їй-богу, я не винен у цім. Та все одно, повторюю: він мріє про рученьку гордовитої Ежені.

— А хіба не все одно, якщо думають лише про вас?

— Ох, не кажіть, любий пане графе: обидві були суворі до мене.

— Як це «обидві»?

— А просто: панна Ежені ледве вшановувала мене відповіддю, а панна Д’Армії, її приятелька, мені й геть не відповідала.

— Так, але батько вас просто-таки обожнює, — сказав граф Монте-Крісто.

— Він? Навпаки, він загнав мені в серце тисячу ножів; щоправда, тих ножів, що з лезом, яке заходить у колодку, які ото використовуються на сцені, проте сам він вважає їх справжніми,

— Ревнощі — ознака любові.

— Так, але я не ревную.

— Зате він ревнує.

— До кого? До Дебре?

— Ні, до вас.

— До мене? Закладаюся, що не мине й тижня, як він загадає не приймати мене в домі.

— Помиляєтеся, любий пане віконте.

— А як ви доведете це?

— Вам потрібні докази?

— Авжеж.

— Мені доручили попросити графа де Морсера з’явитися з остаточною пропозицією до барона.

— Хто це доручив?

— Сам барон.

— Але ж, любий пане графе, — сказав Альбер так вкрадливо, як тільки міг, — ви цього не вчините, правда ж?

— Помиляєтеся, Альбере, я це вчиню, тому що пообіцяв.

— Еге ж, — зітхнувши, сказав Альбер, — здається, ви неодмінно хочете мене одружити.

— Я хочу бути у добрих стосунках із усіма. Та, до речі, про Дебре; я його більш не бачу в баронеси.

— Вони посварилися.

— З баронесою?

— Ні, з бароном.

— То він щось помітив?

— Оце нічогенько!

— А ви гадаєте, він підозрював? — запитав граф Монте-Крісто із безпосередньою щирістю.

— От так пак! Та звідки ви взялися, любий пане графе?

— Сказати б, із Конго.

— Це ще не так і далеко.

— А хіба я знаю, як ведеться поміж паризькими чоловіками?

— Ох, любий пане графе, чоловіки скрізь ті самі; якщо ви вже вивчили цей людський різновид в одній країні, то пізнали всеньку їхню породу.

— То за що ж тоді Данґляр із Дебре мали посваритися? Вони наче добре ладнали поміж собою, — знову вдаючи наївного, поспитався граф Монте-Крісто.

— У тім і річ, що тут уже починаються таємниці Ізіди, а мене в них не посвятили. Як молодий Кавальканті стане членом їхньої родини, запитаєте в нього.

Ридван зупинився.

— Ось ми і приїхали, — сказав граф Монте-Крісто, — зараз тільки пів на одинадцяту, то загляньте до мене.

— Із превеликою охотою.

— Мій ридван потім одвезе вас додому.

— Ні, дякую, мій повіз мав їхати слідом.

— Ага, ось він, — вилазячи з ридвана, сказав граф Монте-Крісто.

Вони увійшли в дім; у вітальні було світло, і вони подалися туди.

— Дайте