Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Що ж, — сказала Гайде, засвідчуючи, що вона зрозуміла запитання графа Монте-Крісто й Альберову відповідь, — я розмовлятиму французькою або італійською, якщо мій пан бажає, щоб я говорила.

Граф Монте-Крісто трохи подумав.

— Ти розмовлятимеш італійською, — сказав він.

Потім звернувся до Альбера.

— Кепсько, що ви не знаєте ні новогрецької, ні давньогрецької, Гайде володіє ними досконало. Бідолашній дівчинці доведеться розмовляти з вами італійською, тим-то ви, може, матимете хибне уявлення про неї.

Він кивнув Гайде.

— Ласкаво прошу, друже, що прийшов разом із моїм паном і владарем, — сказала дівчина пречудовим тосканським наріччям, із тим ніжним римським акцентом, що робить мову Данте так само мелодійною, як і Гомерова мова. — Алі, каву і люльки!

І Гайде жестом запросила Альбера підійти ближче, тим часом як Алі пішов, щоб виконати бажання своєї пані. Граф Монте-Крісто показав Альберові на складаний стілець, сам узяв такий самий, і вони посідали за низеньким столиком, де довкола кальяну лежали живі квіти, малюнки і музичні альбоми.

Повернувся Алі з кавою і люльками; Батістенові було заборонено заходити в цю частину будинку. Альбер відсунув люльку, яку запропонував йому нубієць.

— Беріть, беріть, — сказав граф Монте-Крісто. — Гайде майже така цивілізована, як і парижанка; сигара була б неприємна їй, тому що вона терпіти не може кепського запаху; та східний тютюн — це пахощі, ви ж знаєте.

Алі пішов собі.

Кава була вже налита у філіжанки; та лиш для Альбера поставили цукорницю; граф Монте-Крісто і Гайде пили її по-арабському, тобто без цукру. Гайде простягнула руку, взяла кінчиками тоненьких рожевих пальчиків філіжанку з японської порцеляни і припала до неї губами з простодушним задоволенням дитини, що п’є чи їсть те, що дуже любить.

Тут-таки дві покоївки занесли таці з морозивом і шербетом і поставили їх на двох маленьких столиках, що для цього і призначалися.

— Любий мій господарю і ви, сеньйоро, — сказав італійською Альбер, — перепрошую за мій подив. Я геть приголомшений, бо і є чим; переді мною відкрився Схід, достеменний Схід, якого я, на жаль, ніколи не бачив, та про який я мріяв. І це в самісінькому серці Парижа! Допіру чув я торохтіння ридванів і дзеленчання дзвіночків на ятках із лимонадом... Ох, сеньйоро, чому не вмію я розмовляти грецькою! Ваша бесіда й ця чарівна обстановка — це був би такий вечір, що я зберіг би його у пам’яті на всеньке життя!

— Я досить непогано володію італійською і можу з вами балакати, — спокійно відказала Гайде. — І я постараюся, щоб ви почувалися на Сході, якщо вже він так вам припав до вподоби.

— Про що мені можна розмовляти? — пошепки запитав Альбер у графа Монте-Крісто.

— А про що хочете: про її батьківщину, про її юність, про її спогади; або ж, якщо хочете, про Рим, про Неаполь чи про Флоренцію.

— Ох, не варто було б шукати товариства грекині, щоб розмовляти з нею про те, про що можна було б балакати з парижанкою, — сказав Альбер. — Дозвольте поговорити мені з нею про Схід.

— Будь ласка, любий Альбере, це буде їй найприємніше.

Альбер обернувся до Гайде.

— У якому віці покинули ви Грецію, синьйоро?

— Мені тоді було п’ять років, — відказала Гайде.

— І ви пам’ятаєте вашу батьківщину?

— Коли я заплющую очі, переді мною постає все, що я колись бачила. В людини два зори: зір тіла і зір душі. Тілесний зір часом забуває, та духовний пам’ятає завжди.

— А з якого віку ви пам’ятаєте себе?

— Я ледве вміла ходити; моя матінка Василікі — ім’я Василікі означає «владарка», — докинула дівчина, звівши голову, — моя матінка брала мене за руку, і ми обидві, огорнувшись укривалами, поклавши у капшук усі золоті монети, що в нас були, ішли жебракувати для в’язнів; ми казали: «Хто дає вбогому, той позичає Господові». Коли капшук наповнювався, ми поверталися до палацу і, не кажучи нічого батькові, усі ті гроші, що нам давали, узявши нас за бідняків, посилали монастирському ігуменові, а він ділив їх поміж в’язнями.

— А скільки вам було тоді років?

— Років зо три, — відказала Гайде.

— І ви пам’ятаєте все, що коїлося довкола вас, із трирічного віку?

— Усе.

— Пане графе, — пошепки сказав Альбер, — дозвольте синьйорі розповісти нам щось із її життя. Ви заборонили мені розмовляти з нею про мого батька, та, може, вона й сама щось про нього розповість, а ви не можете собі уявити, як приємно було б мені почути його наймення з таких гожих вуст.

Граф Монте-Крісто обернувся до Гайде і, звівши брову, щоб звернути її особливу увагу на те, що він їй скаже, промовив грецькою:

— Про батькову долю, та не ім’я зрадника і не про зраду, розкажи нам.

Гайде тяжко зітхнула, і темна хмара лягла на її ясне чоло.

— Що ви їй оце сказали? — пошепки запитав Морсер.

— Я ще раз нагадав їй, що ви наш друг і що їй нема чого приховувати від вас.

— Отож, — сказав Альбер, — найперший ваш спогад — про те, як ви збирали милостиню для в’язнів; а наступний який?

— Наступний? Я бачу себе у затінку сікомор, на березі ставу; його дзеркальне плесо я наче зараз бачу крізь листя. Притулившись до найстарішого і гіллястого дерева, сидить на подушках мій батько; моя матінка лежить коло його ніг, а я, маленька, граюся білою бородою, що спускається йому на груди, і оздобленим самоцвітами кинджалом, що стирчить за поясом. Вряди-годи підходить до нього албанець і каже йому декілька слів; я не звертаю на них ніякої уваги, а батько каже, ніколи не міняючи голосу: «Стратьте його» або «Я йому прощаю».

— Дивно, — сказав Альбер, — чути таке з вуст молодої дівчини на не сцені театру і казати собі: це не вигадка. А якою ж вам після такого поетичного минулого, після такої чарівної далини здається Франція?

— Я вважаю, це гарна країна, — відказала Гайде, — та я бачу Францію такою, яка вона є, тому що дивлюся на неї очима дорослої людини; а моя батьківщина, яку споглядала очима дитини, здається мені завжди огорнутою то променистим ореолом, то похмурою хмарою, залежно від того, чи бачать її очі мої любою вітчизною, чи місцем тяжких поневірянь.

— Ви такі молоді, синьйоро, — сказав Альбер, несамохіть удавшись до заяложеної фрази, — коли ж ви встигли поневірятися?

Гайде глянула на графа Монте-Крісто, який, подавши їй невловний знак, прошепотів грецькою:

— Розповідай.

— Нічого не накладає такого карбу на душу, як перші спогади, а крім отих двох, що про них я сьогодні вам розповіла, решта спогадів моєї юності переповнена смутком.

— Кажіть, кажіть, синьйоро! — вигукнув Альбер. — Повірте, для мене це щастя — слухати вас.

Гайде сумовито всміхнулася.

— То ви хочете, щоб я розповіла і про інші мої спогади? — запитала вона.

— Благаю вас про це.

— Що ж, гаразд.