Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Осінь вже встигла покрити місто золотим листям, і холодний вітер нагадував про наближення зими. Аліна готувалася до своєї першої великої виставки після тривалого періоду проблем. Її роботи, насичені емоціями, знайшли свого глядача. Галерея, яка раніше боялася співпрацювати через скандали, тепер відкрито підтримувала її, а куратор виставки навіть натякнув, що це може бути її проривом.

Максим був надзвичайно щасливий за Аліну. Він бачив, як багато сил і душі вона вклала в ці роботи. Але саме в цей момент його кар'єра теж вимагала рішучих кроків. Його компанія мала шанс укласти контракт із дуже впливовим клієнтом, і Максим був ключовою фігурою в переговорах.

Одного вечора, коли вони разом пили чай у його квартирі, Максим із сумом сказав:
– Аліно, я повинен тобі щось сказати.

Вона підняла на нього здивований погляд.
– Що сталося?

– У день твоєї виставки у мене важлива зустріч із клієнтом. Це може бути вирішальним для моєї роботи. Але я... – він замовк, намагаючись знайти правильні слова.

– Ти не зможеш прийти? – завершила за нього Аліна, опустивши очі.

Максим кивнув.
– Пробач мені. Якби це залежало тільки від мене, я був би там. Але ця зустріч... Від неї залежить моє майбутнє в компанії та подальша кар'єра.

Дівчина мовчала кілька секунд, намагаючись впоратися з розчаруванням, але потім з розумінням сказала:
– Я все розумію, Максиме. Це важливо для тебе, і я не хочу, щоб ти щось втрачав через мене.

**

У день виставки Аліна хвилювалася, як ніколи. Галерея була заповнена, відгуки гостей були захопленими, але їй все одно чогось бракувало. Вона кілька разів поглядала на двері, сподіваючись побачити знайоме обличчя.

Максим, тим часом, сидів у кабінеті з клієнтом, намагаючись зосередитися на переговорах. Але думки про Аліну та виставку не покидали його. Він бачив її усмішку, уявляв, як вона стоїть серед своїх картин, і відчував гіркий присмак провини за те, що не може бути поруч.

Після закінчення зустрічі чоловік відчув полегшення – переговори пройшли успішно. Але замість радості він відчував тільки порожнечу.

**

Коли виставка закінчилася, Аліна вирушила додому сама. Вона тримала в руках квіти, які подарували гості, і відчувала легку втому після напруженого дня. Її телефон раптом задзвонив – це був Максим.

– Як пройшла виставка? – запитав він з хвилюванням у голосі.

– Дуже добре, – відповіла вона з посмішкою, хоча в її голосі відчувався легкий смуток. – Всі були у захваті.

– Я так шкодую, що не зміг прийти, – тихо сказав чоловік. – Але я обіцяв тобі, що зроблю це... Я хочу побачити все своїми очима.

– Ти зможеш, виставка триватиме ще тиждень, – заспокоїла його жівчина.

– Аліно, – його голос змінився, став більш м’яким, – ти навіть не уявляєш, як я пишаюся тобою.

Ці слова, сказані з такою щирістю, змусили її забути про всі сумніви й невдоволення.

Наступного ранку Максим зробив несподіване: замість роботи він вирушив до галереї, щоб побачити роботи Аліни. Він стояв посеред залу, дивлячись на картини, в яких була вся її душа, і відчував, як його серце наповнюється гордістю й теплом.

Коли дівчина дізналася про це, вона лише усміхнулася. Вона зрозуміла, що, навіть не будучи поруч у важливий для неї момент, Максим завжди підтримує її, як може.

Їхні почуття ставали все міцнішими, але попереду їх чекали ще випробування, які змусили б їх визначитися, чи готові вони боротися за свою любов до кінця.

**

Кар’єра Аліни стрімко розвивалася. Її виставка стала успіхом, і відразу кілька галерей запропонували співпрацю. Роботи Аліни набували популярності серед поціновувачів мистецтва, і навіть критики почали визнавати її талант. Щодня вона отримувала нові запрошення, пропозиції про участь у міжнародних проєктах, і кожен її ранок починався з відчуття радості та вдячності Максиму, адже його віра та пітримка в важкі житєві моменти змогли дати їй поштов та не зламатися.

Максим, спостерігаючи за її успіхами, щиро радів за неї. Але його власне життя набуло несподіваного повороту. Переговори, які він вів у день виставки, завершилися підписанням контракту, що мав стати найбільшим у кар’єрі його компанії. Проте разом із цим контрактом прийшло й нове завдання: Максим мав переїхати в Японію, щоб керувати проєктом безпосередньо на місці.

– Аліно, я хочу поговорити з тобою про одну важливу річ, – сказав він, опускаючи вилку на тарілку.

Вона підняла очі, відчуваючи напруження в його голосі.
– Що сталося?

– Угода, про яку я тобі розповідав, – вона успішно підписана. Але є одна умова, – Максим зробив паузу, ніби збирався з силами. – Я маю переїхати в Японію, щоб працювати над цим проєктом.

Аліна застигла, обдумуючи його слова.
– На скільки часу?

– Мінімум на рік, – відповів він.

Вона опустила очі, відчуваючи, як холод розливається по її грудях.
– І коли ти маєш летіти?

– За три тижні.

Відчуття щастя, яке вони нещодавно поділяли, змінилося невизначеністю. Для Аліни це був удар. Максим став невід'ємною частиною її життя, її опорою і людиною, з якою вона ділила свої радощі та болі.

Для Максима це рішення теж було важким. Він бачив, як очі Аліни наповнюються сумом, і відчував, що ця новина розриває між ними щось дуже важливе. Але він також розумів, що цей проєкт може змінити його кар’єру назавжди.

Через кілька днів, коли вони гуляли парком, Аліна вирішила відверто поговорити:
– Максиме, я розумію, наскільки це важливо для тебе. Але мені складно уявити, як усе буде без тебе.

Він зупинився і взяв її за руки:
– Мені теж важко, Аліно. Але я не хочу, щоб моя робота стала перепоною між нами.

– А якщо стане? – тихо запитала вона.

Максим мовчав кілька секунд, потім відповів:
– Це залежить від нас. Від того, чи ми зможемо знайти спосіб залишитися близькими, навіть коли нас розділятимуть тисячі кілометрів.