Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Облиште, — сказав він.

Вона зачудовано зиркнула на нього.

Граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив тієї сцени.

Увійшов Альбер; він був гарний і дуже веселий. Він невимушено вклонився баронесі, фамільярно Данґляру і приязно графові Монте-Крісто. Потім обернувся до баронеси.

— Дозвольте запитати, шановна пані, — сказав він, — як почувається панна Данґляр?

— Пречудово, мосьпане, — хутко відказав Данґляр, — вона зараз вправляється в музиці у своїй маленькій вітальні разом із паном Кавальканті.

Альбер лишився спокійний і байдужий; може, у ньому й ворухнулося щось на кшталт досади, та він відчував, що граф Монте-Крісто дивиться на нього.

— У пана Кавальканті прегарний тенор, а в панни Ежені чудове сопрано, не кажучи вже про те, що вона грає на роялі, немов Тальберґ. Це, мабуть, чарівний концерт.

— Принаймні у них склалася пречудова гармонія, — сказав Данґляр.

Альбер наче й не помітив цієї двозначності, такої грубої, що пані Данґляр зашарілася.

— Я теж музика, — провадив він, — так принаймні казали мої вчителі; та ось яке диво, я ніколи не міг ні з ким скласти гармонію, із сопрано навіть менше, ніж із якимись іншими голосами.

Данґляр криво посміхнувся, наче казав: «Та розгнівайся ж нарешті!»

— Тож учора, — сказав він, певне, усе ж таки сподіваючись домогтися свого, — князь і моя донька викликали загальний захват. Хіба ви вчора не були у нас, мосьпане?

— Який князь? — запитав Альбер.

— Князь Кавальканті, — відказав Данґляр, уперто величаючи Андреа цим титулом.

— Ох, перепрошую, — сказав Альбер, — я й не знав, що він князь. То вчора князь Кавальканті співав разом із панною Ежені? Це і справді мало бути захопливо, страшенно шкодую, що не чув їх. Та я не міг скористатися вашими запросинами, я мусив супроводжувати мою матінку до старої баронеси Шато-Рено, де співали німці. — Потім, після короткого мовчання, він запитав, наче нічого й не сталося: — Чи можу я засвідчити мою повагу панні Данґляр?

— Ні, зачекайте, благаю вас, — мовив банкір, перепиняючи його, — ось послухайте, ця каватина чудова, — та, та, та, ті, та, ті, та, та... це просто диво, зараз кінець... ще секунда... пречудово! Браво, браво, браво!

І банкір заходився шалено плескати в долоні.

— І справді, — сказав Альбер, — це пречудово, не можна ліпше розуміти музику своєї рідної країни, ніж розуміє її князь Кавальканті. Адже ви сказали «князь», якщо я не помиляюся? Утім, якщо він не князь, то його зроб­лять князем, в Італії це неважко. Та повернімося до наших чудових співаків. Вам належало б принести нам усім задоволення, пане Данґляре: не попереджаючи про те, що тут є сторонній, попросіть панну Данґляр і пана Кавальканті заспівати щось іще. Так приємно тішитися музикою трохи здалеку, у тіні, коли тебе ніхто не бачить і ти сам нікого не бачиш, не завдаючи клопоту виконавцеві; тоді він може вільно віддатися потягові свого таланту і пориванням свого серця.

Цього разу Данґляр був збентежений Альберовою незворушністю.

Він одвів графа Монте-Крісто набік.

— І що ви скажете про нашого закоханого? — запитав він.

— Як на мене, він досить байдужий, нема чого й казати. Та що вдієш? Ви дали слово!

— Авжеж, я дав слово; та яке? Віддати свою доньку за чоловіка, який її кохає, а не за того, котрий не кохає її. Погляньте на нього: холодний, мов камінь, гордовитий, мов його батько; якби він був хоч заможний, якби в нього був маєток Кавальканті, то можна було б не звертати на це уваги. Як по правді, я ще не запитав, що думає про нього донька; та якби в неї був гарний смак...

— Ох, не знаю, — сказав граф Монте-Крісто, — може, приязнь до нього засліплює мене, та запевняю вас, що віконт де Морсер дуже добрий юнак, який зробить вашу доньку щасливою і раніше чи пізніше чогось досягне в житті; адже його батько посідає пречудове становище.

— Гм! — буркнув Данґляр.

— Ви сумніваєтеся?

— Та минуле, бачите... темне минуле.

— Але батькове минуле сина не стосується.

— Геть навпаки!

— Послухайте, не переконуйте себе в цім! Ще місяць тому ви вважали де Морсера пречудовою партією. Зрозумійте, я у відчаї: адже це ви у мене познайомилися з цим молодим Кавальканті, я його геть не знаю.

— Зате я його знаю, — сказав Данґляр, — цього цілком достатньо.

— Ви його знаєте? — запитав граф Монте-Крісто. — Хіба ви збирали про нього відомості?

— Невже це так необхідно? Хіба з першого погляду не видно, із ким маєш справу? Передовсім він багатий.

— Не певен я цього.

— Але ж ви відповідаєте за нього?

— Та то дрібниці, п’ятдесят тисяч франків.

— Він дуже освічений.

— Гм! — буркнув і собі граф Монте-Крісто.

— Він музика.

— Усі італійці музики.

— Знаєте, пане графе, ви несправедливі до нього.

— Та, зізнаюся, мене засмучує те, що, знаючи ваші зобов’язання стосовно Морсерів, він стає на заваді, користуючись тим, що багатий.

Данґляр зареготав.

— Ви надто суворі, — сказав він. — На світі завжди так буває.

— Проте ви ж не можете піти на такий розрив, любий пане Данґляре, адже Морсери розраховують на цей шлюб.

— Та невже?

— А певно!

— То нехай скажуть про це. Вам слід було б натякнути на це батькові, любий пане графе, адже вас так вітають у них.

— Мене? Це де ви таке бачили?

— Та хоча б під час балу в них. Помилуйте, пане графе, гордовита Мерседес, пихата іспанка, що ледве вшановує розмовою найдавніших знайомців, бере вас попід руку, виходить із вами в сад, обирає найтемніші закутки і повертається аж за півгодини.

— Ох, пане бароне, пане бароне! — сказав Альбер. — Ви заважаєте нам слухати; із боку такого меломана це просто-таки варварство!

— Дарма, дарма, пане насмішнику, — відказав Данґляр.

І знову обернувся до графа Монте-Крісто.

— Ви візьметеся сказати це батькові?

— Будь ласка, якщо вам так хочеться.

— Та цього разу все має бути ясно і визначено. Передовсім він має просити в мене руки моєї доньки, призначити термін, заявити свої грошові умови; одне слово, або ми остаточно про все домовимося, або розійдемося геть; та, розумієте, ніяких відстрочень не повинно бути!

— Що ж, він розпочне перемовини.

— Не скажу, що чекаю я цього з особливим задоволенням, та все ж таки чекаю; банкір, знаєте, повинен бути рабом свого слова.

І Данґляр зітхнув так само тяжко, як за півгодини до того зітхав молодий Кавальканті.

— Браво, браво, браво! — загукав Альбер, наслідуючи барона й аплодуючи романсові, який допіру скінчили.

Данґляр почав було скоса зиркати на Альбера, аж йому про щось тихо доповіли.

— Зараз повернуся, — сказав банкір, звертаючись до графа Монте-Крісто, — зачекайте мене; може, мені ще доведеться щось вам сказати.

І вийшов.

Баронеса скористалася відсутністю чоловіка, щоб відчинити двері