Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Незабаром повернувся додому й банкір. Щоправда, його найперший погляд належав графові Монте-Крісто, та другий він кинув на Андреа.

А з дружиною він привітався точнісінько так, як декотрі чоловіки часом вітаються зі своїми жінками, про що одинаки можуть скласти собі уявлення лише тоді, як видадуть чималенький опис шлюбних стосунків.

— Невже наші панни не запросили вас повправлятися в музиці разом із ними? — запитав Данґляр у Андреа.

— На жаль, ні, мосьпане, — відказав Андреа з іще глибшим зітханням, аніж передніші.

Данґляр негайно підійшов до дверей і відчинив їх.

Присутні угледіли двох дівчат, що сиділи за роялем удвох на одному ослінчику. Кожна акомпанувала собі одною рукою, то була їхня вигадка, у якій вони домоглися виняткової вправності.

Панна Д’Армії, що разом з Ежені становила тієї миті в рамці відчинених дверей одну з тих живих картин, які так полюбляють у Німеччині, була дуже вродлива, чи радше чарівна і гожа. Вона була тендітна, тоненька і золотокоса, неначе фея, із довгими пасмами волосся, що спадало їй на шию, трохи задовгу, як у мадонн Перуджино, і очима, що були затуманені втомою. Казали, у неї кволі легені й що, як ото Антонія з «Кремонської скрипки», вона якось помре співаючи.

Граф Монте-Крісто кинув швидкий допитливий погляд у те жіноче царство; він уперше бачив панну Д’Армії, про яку частенько вже чув у цьому домі.

— А що ж ми? — запитав барон свою доньку. — Нас не хочуть?

Потім він запровадив Андреа до вітальні й, випадково чи зумисне, зачинив за ним двері, аж із того місця, де сиділи граф Монте-Крісто і баронеса, нічого не було видно; та оскільки барон пішов туди вслід за Андреа, пані Данґляр, либонь, не звернула на те ніякої уваги.

Незабаром граф Монте-Крісто почув голос Андреа, який виспівував під акомпанемент рояля якусь корсиканську пісеньку.

Поки граф Монте-Крісто, усміхаючись, слухав ту пісню, забувши про Андреа і згадуючи Бенедетто, пані Данґляр із захватом розповідала йому про самовладання її чоловіка, який того ранку через банкрутство якоїсь міланської фірми втратив триста чи чотириста тисяч франків.

І справді, барон заслуговував на захват; якби граф Монте-Крісто не почув того від баронеси чи не дізнався в один зі способів, якими він дізнавався про все, то з обличчя баронового нізащо про це не здогадався б.

«Ти ба! — подумав собі граф Монте-Крісто. — Йому вже доводиться приховувати свої втрати: ще з місяць тому він хвалився ними».

Уголос він мовив:

— Але ж, мосьпані, пан Данґляр такий знавець біржі, що завжди зуміє відшкодувати на ній усе, що втратив деінде.

— Бачу, ви теж помиляєтеся, як і всі, — відказала пані Данґляр.

— Помиляюся? — запитав граф Монте-Крісто.

— Усі гадають, що пан Данґляр грає на біржі, та це неправда.

— Ох, і справді, пані, пам’ятаю, пан Дебре казав мені... До речі, куди це запропав пан Дебре? Я його вже кілька днів не бачив.

— Я теж, — із неперевершеним апломбом сказала пані Данґляр. — Та ви почали було щось казати і скінчили.

— Про що я казав?

— Що Дебре казав вам...

— Ага, справді, Дебре казав, що це ви поклоняєтеся демонові азарту.

— Авжеж, це правда, якось воно так і було, — сказала пані Данґляр, — та тепер це більш не цікавить мене.

— Дарма, пані. Знаєте, доля мінлива, а в спекуляціях усе залежить від талану й неталану. Якби я був жінкою, та ще й дружиною банкіра, то, хоч як би я вірив у талан свого чоловіка, усе ж таки неодмінно заробив би собі незалежний маєток, навіть якби мені задля цього довелося довірити мої інтереси чужим рукам.

Пані Данґляр несамохіть зашарілася.

— Ось, наприклад, — сказав граф Монте-Крісто, удавши, ніби нічого не помітив, — ви чули про вдалу комбінацію, яку вчора здійснили з неаполітанськими бонами?

— У мене їх нема, — хутко відтяла баронеса, — і навіть ніколи не було; та ми вже достатньо побалакали про біржу, пане графе; таке враження, наче ми з вами два маклери. Побалакаймо ліпше про цих бідолашних Вільфорів, яких так переслідує доля.

— А що з ними скоїлося? — запитав граф Монте-Крісто з цілковитою наївністю.

— Та ви ж знаєте, пан де Сен-Меран помер за три чи чотири дні після свого від’їзду, а тепер померла маркіза, за три чи чотири дні після свого приїзду.

— А, чув я про це, — сказав граф Монте-Крісто. — Та, як ото казав Клавдій Гамлетові, такий закон природи: батьки їхні померли раніше від них, і їм довелося їх оплакувати; вони помруть раніше від своїх синів, і їх оплакуватимуть сини.

— Та це ще не все.

— Не все?

— Ні. Ви знаєте, вони хотіли віддати заміж свою доньку...

— Авжеж, за пана Франца Д’Епіне... Невже весілля розладналося?

— Кажуть, учора вранці Франц повернув їм слово.

— Та невже? А яка причина розриву?

— Хтозна.

— Що ви кажете, Господе милосердний! А як ставиться до цих нещасть пан де Вільфор?

— За своєю звичкою, як філософ.

Цієї миті увійшов Данґляр.

— Що ж це ви, — сказала баронеса, — залишаєте пана Кавальканті самого з вашою донькою?

— А панна Д’Армії, — відказав барон, — ви її за кого тримаєте?

Потім обернувся до графа Монте-Крісто.

— Чудовий юнак цей князь Кавальканті, правда ж? Та чи князь він?

— За це не ручаюся, — сказав граф Монте-Крісто. — Мені представили його батька як маркіза, то він, вочевидь, граф, та мені здається, він сам не надто претендує на князівський титул.

— Чому ж це? — запитав барон. — Якщо він князь, то йому нема чого це приховувати. У кожного свої права. Не люб­лю, коли заперечують своє походження.

— Що ж, ви відомий демократ, — сказав граф Монте-Крісто, усміхнувшись.

— Та послухайте, — сказала баронеса, — у яке становище ви себе поставите, якщо раптом приїде де Морсер, адже він застане пана Кавальканті в кімнаті, куди йому, нареченому Ежені, не дозволялося заходити.

— Ви дуже доречно сказали «раптом», — відтяв банкір. — Як по правді, ми його так рідко бачимо, що він, сказати б, справді з’являється в нас тільки раптом.

— Одне слово, якби він з’явився і побачив цього юнака біля вашої доньки, то міг би лишитися невдоволений.

— Він, невдоволений? Ви прикро помиляєтеся! Пан віконт не виявляє нам честі ревнувати його наречену, він її не так сильно любить. Зрештою, яке мені діло до того, буде він невдоволений чи ні?

— Проте ваші стосунки...

— Ох, наші стосунки! Хочете знати, які у нас із ним стосунки? Під час балу, який давала його мати, він тільки однісінький раз танцював із нашою донькою, а пан Кавальканті тричі танцював із нею, і він того навіть не помітив.

— Пан віконт Альбер де Морсер!— виголосив покойовий слуга.

Баронеса квапливо підвелася. Вона хотіла було увійти до маленької вітальні, щоб