Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

З іншого боку, Вашет дала зрозуміти, що моя жестова мова дуже груба — справжній сором. Я міг донести свою думку, але виходило в мене у найкращому разі по-дитячому. У найгіршому виходило щось схоже на балаканину знавіснілого безумця.

— Просто зараз ти говориш отак, — вона зіп’ялася на ноги, помахала обома руками над головою й показала на себе обома великими пальцями. — Хочу зробити добру бійку, — широко, дурнувато всміхнулася. — Мечем! — Вашет забила себе у груди обома кулаками, а тоді підскочила в повітря, наче збуджена дитина.

— Та ну… — знічено промовив я. — У мене не все так погано.

— Але близько, — серйозно відповіла Вашет, знову сівши на лаву. — Якби ти був моїм сином, я тебе з дому не випускала б. Від тебе як свого учня я терплю таке лише тому, що ти варвар. Темпі все одно що привів додому собаку, який уміє свистіти. Те, що ти фальшивиш, якось несуттєво.

Вона неначе зібралася звестися на ноги.

— Тим не менше, якщо ти радий розмовляти, наче дурник, просто скажи мені — і можна буде перейти до іншого…

Я запевнив її, що хочу навчатися.

— По-перше, ти забагато кажеш, а ще надто голосно розмовляєш, — почала вона. — Серце Адему — це спокій і тиша. Наша мова відображає це.

По-друге, будь набагато обережніший із жестами, — додала. — Із їхнім місцем і часом. Вони змінюють окремі слова й думки. Вони не завжди підкріплюють те, що говориться, — іноді вони безпосередньо суперечать сенсу, який лежить на поверхні.

Вашет хутко зробила один за одним сім чи вісім різних жестів. Усі вони означали «веселість», але всі вони трохи різнилися між собою.

— Також ти маєш навчитися розуміти тонкі відтінки значень. Як казав мій король-поет, різницю між стрункістю й тонкістю. Зараз у тебе всього одна усмішка, а за таких обставин людина хоч-не-хоч видається дурною.

Ми працювали кілька годин, і Вашет роз’яснила мені те, на що Темпі міг лише натякати. Атурська мова схожа на широкий мілкий ставок: у ній є багато слів, і всі вони дуже конкретні й точні. Адемічна схожа на глибокий колодязь. Слів менше, але кожне з них має чимало значень. Гарно побудоване речення атурською — це пряма лінія, що кудись указує. Гарно побудоване речення адемічною схоже на павутиння, де кожна нитка має власне значення, належить до чогось більшого, складнішого.

***

Я прийшов у їдальню на вечерю у значно кращому настрої, ніж раніше. Рубці досі щипало, зате пальці на руках підказували, що опухлість у мене на щоці суттєво зменшилась. Я досі сидів сам, але не тримав голову опущеною, як доти. Натомість я стежив за руками всіх довкола себе, намагаючись зауважувати тонкі відтінки, що відрізняли «захват» від «інтересу», «заперечення» від «відмови».

Після вечері Вашет принесла невеличкий горщик із маззю, якою щедро намазала мені спину й передпліччя, а тоді більш економно намазала лице. Спершу вона пощипувала, потім пек­ла, а тоді відчуття вщухли, перетворившись на невиразне, глухе тепло. Лише тоді, коли біль у спині давно вщух, до мене дійшло, яким напруженим було все моє тіло.

— Ось, — мовила Вашет і вкрутила пробку назад у пляшечку. — Як воно?

— Я міг би тебе поцілувати, — вдячно сказав я.

— Міг би, — погодилася вона. — Але в тебе опухла губа, та й ти, поза сумнівом, напартачив би. Краще покажи мені свій кетан.

Я не робив розтяжки, але виправдовуватися не бажав, тож розпочав «відкриті руки» й заходився поволі виконувати все інше.

Як я вже казав, Темпі зазвичай спиняв мене, коли я робив у кетані бодай найдрібнішу помилку. Тож діставшись без перерв до дванадцятої позиції, я відчув, що вельми задоволений собою. А тоді взяв і страшенно схибив, неправильно поставивши ногу під час «збору бабусі». Коли Вашет промовчала, я збагнув, що вона просто спостерігає та тримає свою оцінку при собі до кінця. Я почав пітніти й пітнів без упину, доки десять хвилин по тому не дійшов до кінця кетану.

Коли я закінчив, Вашет устала, потираючи підборіддя.

— Що ж, — поволі вимовила вона, — безумовно, могло бути й гірше… — я трохи запишався, аж тут вона продовжила: — Наприклад, у тебе могло не бути однієї ноги.

Відтак Вашет обійшла мене колом, оглядаючи з голови до ніг. Простягнула руку, щоб потицяти мене у груди й живіт. Помацала моє передпліччя й щільні м’язи вище ноги. Я відчув себе молочним поросям, привезеним на ринок.

Наостанок Вашет узялася за мої долоні й перевернула їх, щоб оглянути. І неначе приємно здивувалася.

— Ти ніколи не бився, доки Темпі тебе не навчив? — запитала вона.

Я хитнув головою.

— У тебе гарні руки, — промовила вона. Її пальці ковзнули вгору по моїх передпліччях, обмацуючи м’язи на них. — У половини з вас, варварів, руки м’які та кволі від неробства. В іншої половини руки сильні й жорсткі від рубання дров чи ходіння за плугом, — вона перевернула мої долоні. — Але в тебе руки сильні й розумні, з рухливими зап’ястками, — запитливо поглянула на мене. — Чим ти заробляєш на життя?

— Я студент Університету, в якому працюю з витонченими інструментами, формую метал і камінь, — пояснив я. — Але також я музикант. Граю на лютні.

Вашет явно вразилася, а тоді розреготалася. Відпустила мої руки та збентежено похитала головою.

— Ще й музикант, — промовила вона. — Ідеально. Хтось іще знає?

— А яке це має значення? — спитав я. — Я не соромлюся того, ким є.

— Ні, — сказала вона. — Звісно. У цьому почасти й проб­лема, — Вашет глибоко вдихнула і знову видихнула. — Гаразд. Тобі варто дізнатися про це якомога скоріше. Згодом це врятує від клопоту нас обох, — зазирнула мені в очі. — Ти повія.

Я кліпнув.

— Прошу?

— Послухай уважно. Ти не тупий. Ти, найпевніше, збагнув, що є величезні культурні відмінності між цим місцем і тим, де ти виріс, у…

— Союзі, — підказав я. — І ти маєш рацію. Культурний бар’єр між мною й Темпі був величезний порівняно з іншими найманцями з Вінтасу.

Вона кивнула.

— Почасти річ у тому, що у Темпі півкулі під черепом навіть менші, ніж під сорочкою, — сказала вона. — А якщо говорити про самостійне життя, то в цьому він недосвідчений, як курчатко, — махнула рукою. — Поза тим ти маєш рацію. Відмінності величезні.

— Я помітив, — зауважив я. — Наприклад, скидається на те, що у вас немає табу на голизну. Або так, або Темпі трохи ексгібіціоніст.

— Цікаво, як ти про це довідався, — хихикнула Вашет. — Але ти маєш рацію. Хай яким дивним це тобі видається, ми не маємо особливого страху перед оголеним тілом.

Вона неначе замислилася на мить, а тоді, вочевидь, ухвалила якесь рішення.

— Отже. Простіше буде тобі показати. Дивися.

Я побачив, як на її обличчі відбилася знайома адемська байдужість і воно стало порожнім, як новий папір. Водночас її голос майже повністю втратив інтонації, позбувшись емоційного змісту.

— Скажи, що я маю на увазі, коли роблю так, — наказала вона.