Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Підписали: Борепер, Дюшампі, Лешарпаль».

Коли Франц скінчив це таке болісне для сина читання, бліда від хвилювання Валентина втерла сльози, а Вільфор, що тремтів, забившись у куток, благально глянув на старого, намагаючись відвернути бурю.

— Шановний пане, — сказав Д’Епіне, звертаючись до Нуартьє, — вам відомі всі подробиці цього жахливого випадку, ви завірили його підписами шановних осіб; і якщо ви, вочевидь, цікавитеся мною, хоч цей інтерес і виявився поки що тільки в тому, що ви завдали мені болю, учиніть мені останню ласку: назвіть ім’я президента клубу, щоб я нарешті дізнався, хто вбив мого батька.

Вільфор геть розгубився і шукав дверну клямку. Валентина передніше від усіх угадала, що скаже старий, бо не раз бачила на його передпліччі сліди від двох ударів шпагою, тож позадкувала на крок.

— Господом Богом прошу вас, панно, — сказав Франц, звертаючись до своєї нареченої, — підтримайте моє прохання, щоб міг я дізнатися ім’я людини, яка зробила мене сиротою у дворічному віці!

Валентина стояла мовчки й не рухалася.

— Послухайте, — сказав Вільфор, — повірте мені, ми не будемо продовжувати цю тяжку сцену; та й імена приховані зумисне. Мій батько і сам не знає, хто був той президент, а як і знає, то не зможе вам сповістити, бо в словнику немає власних імен.

— Лихо моє! — вигукнув Франц. — Тільки надія, що підтримувала мене, поки я читав, додала мені сил дочитати до краю, адже я сподівався принаймні дізнатися ім’я того, хто вбив мого батька! Пане, пане, — вигукнув він, звертаючись до Нуартьє, — заради Бога, зробіть усе, що зможете... благаю вас, спробуйте вказати мені, дати мені на здогад...

— Так! — відказали очі Нуартьє.

— Панно! — ваш дідусь показав, що він може назвати... ім’я цього чоловіка... Допоможіть мені... ви ж розумієте його...

Нуартьє глянув на словника.

Франц із нервовим дрожем узяв його до рук і одну за одною назвав усі літери абетки аж до Я.

На тій літері старий подав ствердний знак.

— Я? — повторив Франц.

Палець юнака ковзав по словах, та на кожному слові Нуартьє подавав заперечний знак.

Валентина затулила обличчя долонями.

Тоді Франц повернувся до займенника «Я».

— Так, — дав на здогад старий.

— Ви! — скрикнув Франц, і чуприна його стала диба. — Ви, пане Нуартьє? Це ви убили мого батька?

— Так, — відказав дідуган, величаво дивлячись йому в обличчя.

Франц без слів повалився у фотель.

Вільфор відчинив двері й вибіг із покою, тому що йому страшенно закортіло задушити ту іскру життя, що ще жевріла в невгамовному серці старого.

XIX. Поступ молодого Кавальканті

Тим часом пан Кавальканті-батько подався з Парижа, щоб повернутися на свій пост, щоправда, не у війську його величності імператора австрійського, а біля рулетки луккських мінеральних вод; він був найзапопадливіший її шанувальник.

Звісно ж, він із надзвичайною ретельністю до останнього шеляга забрав із собою всі грошенята, які стали йому винагородою за мандрівку і за ту величність та врочистість, із якими він відігравав роль батька.

Після його від’їзду Андреа отримав усі папери, які засвідчували, що він справді має честь бути сином маркіза Бартоломео й маркізи Олівії Кавальканті.

Отож, він уже менше чи більше твердо стояв на якорі в паризьких світських колах, які так легко приймають чужоземців і ставляться до них не як до того, що вони є, а з огляду на те, чим вони хочуть бути.

Та й що вимагають у Парижі від молодика? Уміти сяк-так балакати, пристойно вбиратися, сміливо грати і розраховуватися золотом.

Звісно ж, до чужинця висувають ще менше вимог, аніж до парижанина.

Отож, тижнів за два Андреа посідав уже незлецьке становище: його прозивали графом, вважали, що в нього п’ятдесят тисяч ліврів річного зиску, і подейкували про незліченні скарби його батька, що буцім закопані в каменоломнях Саравецци.

Один учений, у присутності якого згадали про останню обставину як про незаперечний факт, заявив, що бачив на власні очі ті каменоломні, і це надало величезної ваги тим балачкам, що ще не мали під собою достатнього обґрунтування, бо тепер вони набули відчутної достеменності.

Так стояли справи у тих колах паризького товариства, куди ми запровадили наших читачів, коли якось увечері граф Монте-Крісто завітав із візитом до пана Данґляра. Самого Данґляра не було вдома, та баронеса приймала гостей, тож графа запитали, чи доповісти про нього, і він погодився.

Від обіду в Отеї й тих подій, що настали після нього, пані Данґляр не могла без трему чути ім’я графа Монте-Крісто. Якщо за звуком того наймення не з’являвся сам граф, прикре враження посилювалося; навпаки, коли граф Монте-Крісто з’являвся, його відкрите обличчя, його блискучі очі, його вишукана люб’язність, навіть галантність до пані Данґляр хутко розвіювали остатню тінь тривоги. Баронесі здавалося неможливим, щоб людина, яка зовні така чарівна, могла снувати якісь недобрі наміри щодо неї; утім, навіть найбільш зіпсовані душі не припускають, що можливе зло, за яким не стоїть якийсь зиск; безцільне і безпричинне зло гидке, немов каліцтво.

Граф Монте-Крісто увійшов у той будуар, куди ми вже якось приводили наших читачів і де зараз баронеса занепокоєним поглядом дивилася на малюнки, які передала їй донька, переглянувши їх перед тим із молодим Кавальканті. Його поява викликала звичайний ефект, і баронеса, що стривожилася спершу, почувши його ім’я, урешті зустріла його усмішкою.

Що ж до графа Монте-Крісто, то він однісіньким поглядом охопив усю ту сцену.

Біля баронеси, що злягла на дивані, сиділа Ежені, а перед нею стояв Кавальканті.

Кавальканті увесь був у чорному, як ото ґетевський герой, у лакованих черевиках і білих шовкових шкарпетках зі стрілкою, він проводив досить білою і пещеною долонею по своїй світлій чуприні, сяючи самоцвітом, якого, не втримавшись від спокуси і всупереч порадам графа Монте-Крісто, марнославний парубок таки надів на мізинець.

Ті порухи супроводжувалися вбивчими поглядами у бік панни Данґляр і зітханнями, що линули за тією ж таки адресою, що й погляди.

Панна Данґляр була вірна собі, тобто прегарна, холодна й насмішкувата. Жоден погляд, жодне зітхання Андреа не проходило поза її увагою; здавалося, вони вдарялися об панцир Мінерви, той, що, як казали декотрі філософи, часом огортає груди Сапфо.

Ежені холодно вклонилася графові Монте-Крісто і скористалася розмовою, яка відразу ж почала точитися, щоб піти у вітальню, де вона завжди вправлялася; незабаром звідтіля залунали два гучні й веселі голоси разом із звуками роялю, тож граф Монте-Крісто виснував, що панна Данґляр воліла бути не в його товаристві і пана Кавальканті, а спілкуватися з панною Луїзою Д’Армії, що була її вчителькою у співах.

Тим часом граф Монте-Крісто, який розмовляв із пані Данґляр і здавався зачарований розмовою з нею, відразу ж завважив стурбованість Андреа Кавальканті: той вряди-годи підходив до дверей послухати