Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Дверцята ридвана відчинилися; усі четверо повиходили надвір...»

Франц знов урвав читання. Він утер холодний піт, що виступив у нього на чолі; страшно було бачити, як син, збліднувши й тремтячи, читає неві­домі подробиці смерті свого батька.

Валентина склала долоні, наче молилася.

Нуартьє дивився на Вільфора з виразом гордості і зневаги, який неможливо було змалювати.

Франц провадив:

«...Як уже згадувалося, це було п’ятого лютого. Останніми днями стояв мороз градусів із п’ять чи шість, східці геть укрилися кригою; генерал був високий і огрядний, тож, спускаючись до річки, президент пропустив його на той бік сходів, де були поручні.

Обидва секунданти ішли за ними.

Було геть темно, простір поміж сходами і річкою був мокрий від снігу й паморозі, перед ними бігла річка, чорна, глибока, де-не-де укрита кригою, що пливла за течією.

Один секундант пішов по ліхтар на баржу з вугіллям, і в світлі цього ліхтаря роздивилися зброю.

Президентова шпага, звичайнісінький клинок, який носять у ціпку, була на п’ять дюймів коротша від шпаги його супротивника і без ефесу.

Генерал Д’Епіне запропонував роздати зброю за жеребом; та президент відказав, що це він викликав його і, кидаючи виклик, мав на увазі, що кожен буде орудувати своєю зброєю.

Секунданти не хотіли погоджуватися на це, та президент змусив їх замовкнути.

Ліхтар поставили долі; супротивники стали обабіч нього, і поєдинок розпочався.

У світлі ліхтаря шпаги здавалися двома блискавицями. Людей насилу видно було, так було темно.

Генерал уславився як один із найвправніших фехтувальників у всій армії. Та від першої ж миті його так атакували, що він позадкував і, послизнувшись, упав.

Секунданти гадали, що він убитий, та супротивник, знаючи, що не вразив його, подав йому руку, щоб допомогти підвестися. Ця обставина, замість того, щоб заспокоїти генерала, ще дужче розізлила його, і він теж кинувся на суперника.

Але той не відступав ні на крок і відбивав усі його удари. Тричі відступав генерал і тричі намагався атакувати.

Третього разу він повалився додолу.

Усі гадали, що він знову послизнувся; та, побачивши, що він не підводиться, секунданти підійшли до нього і спробували звести його на ноги, але той, що узяв його попід пахви, відчув на долоні щось тепле і мокре.

То була кров.

Генерал, що зомлів було, трохи отямився.

“А, — сказав він, — на мене нацькували зарізяку, якогось мистця, що навчає в полку орудувати шпагами?”

Нічого не відповівши йому, президент підійшов до того секунданта, що тримав ліхтар, і, засукавши рукав, показав на своїй руці дві наскрізні рани, а потім, розгорнувши поли фрака і розстібнувши камізельку, оголив бік, у якому теж зяяла рана.

А проте він навіть не зітхнув.

У генерала Д’Епіне розпочалася агонія, і за п’ять хвилин він оддав Богові душу...»

Франц прочитав ті слова таким глухим голосом, що їх насилу можна було почути; потім він замовк і провів долонею по очах, наче відганяючи від них імлу.

Та після короткого мовчання він знову почав читати.

«...Президент уклав шпагу в ціпок і знову побрався східцями нагору; його шлях позначав кривавий слід на снігу. Та не встиг він до тих східців і дійти, як щось глухо шубовснуло у воді; це секунданти вкинули в річку тіло генерала, пересвідчившись, що він сконав.

Отож, генерал загинув у чесному двобої, а не в пастці, як могли б гадати.

Щоб засвідчити це, ми й підписали цей протокол, щоб з’ясувати правду,