Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Можна, – буркнула я і зайнялася волоссям.

Не слід скромній дівчині ходити перед чоловіком з неприбраним волоссям. І нехай цей чоловік мене вже якою тільки не бачив, діла це не міняло.

Я влаштувалася на табуреті за столом і, заплітаючи косу, спостерігала за тим, як Діор нишпорить по хатині в пошуках свічок. Так хотілося, щоб він на щось наткнувся у темряві. Але, на жаль, натаскали його в братстві чудово. Діор безпомилково відчував, коли на шляху траплялася перешкода, і щоразу обходив її. Ще й врешті відшукав згорток зі свічками. А потім з переможним виглядом підняв їх над головою, показуючи мені.

Незабаром темну кімнату осяяло затишне м’яке світло, що тільки посилило моє сум’яття від близькості цього чоловіка. Ще і його оновлений вигляд сильно бентежив. До того, як Діор позбувся бороди, його легше було сприймати як суворого і небезпечного Воїна Світлого бога, від якого краще триматися якнайдалі. Тепер же переді мною був зовсім молодий хлопець з гарною статурою, світлим волоссям і якимось чаклунським заворожливим поглядом. Навіть шрам не псував обличчя. А навпаки, викликав якесь дивне щемливе відчуття. Впіймала себе на тому, що мені хочеться торкнутися його, погладити і навіть поцілувати. Випитати, як Діор отримав ту рану, і сказати, що це анітрохи його не спотворює. Прокляття, та що ж у мене в голові коїться?! Зовсім здуріла, мабуть! Наче Воїну потрібні мої співчуття і симпатія!

– Сьогодні доведеться повечеряти залишками м’яса, – повідомив Діор, дістаючи з сумки їжу, на яку я і дивитися не могла після вранішніх спогадів. – Дрова краще заощадити. Шкода, що я не встиг принести до будинку більше. Воду ти, сподіваюся, не всю використала?

– Ні, там ще є пів бочки, – механічно відгукнулася. І тут заклякла від неприємної підозри. – Стривай, а навіщо нам це все заощаджувати?

– Хто знає, скільки перевертні захочуть нас тут в облозі тримати.

Голос Діора звучав підкреслено безтурботно. Але щось у ньому все одно насторожило. Схоже, Воїн стурбований набагато сильніше, ніж намагається показати.

Мої губи мимоволі затремтіли. Помітивши це, він заспокійливо посміхнувся.

– Не хвилюйся, я щось придумаю.

Бачила я вже, чим зазвичай закінчуються такі гучні заяви! І його слова анітрохи не заспокоїли.

– Ти поясниш мені, нарешті, що відбувається? – намагаючись не видавати, наскільки насправді страшно, запитала я.

– Так, поясню. Тільки ти їж, давай. І не дивись на мене, наче зацьковане кошеня!

Невже я так дивлюся? Поспіхом опустила очі, але стало ще гірше. Переді мною в глиняній мисці лежав шматок м’яса знекровленої мною олениці.

– Щось не хочеться, – глухо відгукнулася, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

Але чомусь вигляд того, як це саме м’ясо їсть Діор, не викликало негативних відчуттів. І я присунула свою порцію до нього.

– Тобі сили більше знадобляться, щоб витягти нас звідси.

Він похитав головою, але не став наполягати на тому, щоб я теж їла. Може, зрозумів, що я насправді відчуваю. Важко сказати, що у Діора взагалі в голові відбувається.

Хай там як, він таки почав розповідати про те, що наразі мало мене турбувати найсильніше.

– Альфу цієї зграї я все ж таки сильно недооцінив, – задумливо сказав Воїн. На язиці так і крутилося, що, може, це він себе занадто переоцінює, але я промовчала. – Він не став далі переслідувати нас у вовчій подобі. Натомість перекинувся і роздобув зброю. Звичайно, постійно перевертні не можуть знаходитися в людському вигляді. Їх це неабияк виснажує. Але в зграї ще є сім вовків. Якщо діятимуть по черзі, то зможуть відновлювати сили. Нам таки пощастило, що дійшли до хатини. Інакше навряд чи вистояли б проти восьми озброєних луками людей. А стріляють деякі з них непогано. Ти сама бачила. Лише диво врятувало нас сьогодні.

Я вразилася тому, що він, нарешті, визнав, що не всемогутній. І одразу ж страх перед небезпекою, що підстерігає за дверима, посилився. Якщо навіть самовпевнений Воїн визнає всю небезпеку нашого становища, отже, справи зовсім кепські. Звичайно, за межі захисного кола перевертні не зайдуть. Змушені сидіти в засідці і чекати, поки хтось із нас висунеться з хатини. Навіть віконниці відчиняти небезпечно, в чому я сьогодні на власні очі переконалася.

Але у них є перевага – їх восьмеро. Хтось може здобувати їжу для решти. Вони можуть мінятися і чатувати по черзі. Мають свободу пересування. А ми замкнені тут, як у клітці. Скільки протягнемо таким чином? Добре ще, що є вода, їжа та невеликий запас дров. Але рано чи пізно все це скінчиться.

Тут я і зовсім заклякла від несподіваної згадки. Адже мені потрібне ще особливе харчування!

Я відчула, як усередині все стискається від тривожного передчуття. Скільки зможу протягнути взагалі без їжі, перш ніж внутрішній звір збунтується і спробує накинутися на єдине можливе для нього джерело їжі? І що ймовірніше станеться? Те, що я завдам шкоди Діору? Чи те, що він буде змушений захищатися і вб’є мене? Обидва ці варіанти здавалися настільки жахливими, що кров стигла в жилах.

Помітила, що Воїн перестав жувати м’ясо і тепер дивиться на мене з якимось незрозумілим виразом. Напевно, йому спало на думку те ж саме, що й мені.

– Скільки ти можеш витримати без крові? – похмуро запитав він.