Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я все ще мрійливо посміхалася, коли двері раптом відчинилися, впускаючи чимось стурбованого Воїна. Я несамовито заверещала, прикриваючись руками. Але мої принади – це найменше, що зараз цікавило чоловіка. Він ледве встиг кинутися до мене і збити з ніг, коли повз те місце, де ще недавно була моя голова, зі свистом промайнула стріла. А за нею ще і ще.
Хтось стріляв у відчинене вікно, намагаючись дістати когось з нас. Мене ж притискало до підлоги сильне чоловіче тіло. І я відчувала, як його серце калатає не менше, ніж моє.
– Щ-що в-відбувається? – заїкаючись, запитала, дивлячись в обличчя Діора, що без бороди здавалося зовсім молодим.
Він не дивився на мене. Підійнявши голову, прислухався до чогось, що діялося зовні. Я ж зараз не могла змусити себе зробити те саме. Страх через невідому небезпеку відійшов на задній план. Почуваючись повністю захищеною поруч із цим чоловіком, я чомусь не сумнівалася: він швидше помре, ніж дозволить і волосині впасти з моєї голови. Хвилювало зараз зовсім інше. Я – повністю оголена – лежу під ним. І від цієї думки відчула неабияке збентеження і хвилювання.
– Начебто скінчилося, – прошепотів Діор.
І тільки тут, здавалося, усвідомив, в якій позі ми лежимо. Відчувши, що його тіло теж не залишилося байдужим від моєї близькості, я залилася фарбою. Ми обидва важко дихали, не в змозі відірвати погляди одне від одного.
Діор смикнувся, збираючись відсторонитися. І його амулет зіслизнув на мої оголені груди. Шкіру наче обпекло, і я ледве придушила крик.
– Може, забереш від мене цю штуку? – прошипіла, сама не здатна поворухнутися. Мої руки були повністю прикуті його тілом.
Діор чомусь зніяковів і поспішно скотився з мене. І тільки тут я усвідомила, про яку «штуку» він подумав. Настала моя черга ніяковіти.
– Я взагалі-то амулет мала на увазі, – вирішила за потрібне пояснити і відразу зрозуміла, що зробила тільки гірше, коли зіткнулася з ошелешеним поглядом Воїна.
Прокляття! Тепер він вважає, що щодо іншої «штуки» я не проти. Ще і його погляд мимоволі перемістився на моє тіло. У мене навіть вуха запалали.
– Відвернися! – гаркнула я, і він поспішно підняв очі до мого обличчя.
Я спробувала підвестися. Але Діор зупинив, для чого йому довелося покласти руку на мої груди. Він одразу відсмикнув її, зчепив зуби і промовив:
– Спочатку треба закрити віконниці. Вони можуть бути там. Просто причаїлися. Залишайся на місці.
– Та хто «вони»?! – не витримала я.
Як же дратує, коли ти і гадки не маєш, що відбувається, а тобі й не думають пояснити все по-людськи!
– Перевертні, – кинув Воїн, по-пластунськи наближаючись до вікна.
– Перевертні зі стрілами?! – здивовано перепитала я.
– Давай я зараз розберуся з віконницями, а всі запитання потім, – вже роздратовано промовив він, і я слухняно замовкла.
Намагаючись хоч якось прикрити всі непристойні місця розпущеним волоссям і руками, насторожено чекала подальшого розвитку подій. Діор блискавичним кидком, що нагадував напад змії, зачинив одну зі стулок. Тієї ж миті у ще відкритий отвір знову залетіла стріла.
Я скрикнула від жаху – аж раптом зачепить Діора! На щастя, той знову вткнувся обличчям у підлогу, готуючись до нового нападу з іншого боку. Ті кілька секунд, доки Воїн розбирався з віконницями, здалися годинами. Але, нарешті, вони були зачинені.
Тепер приміщення поринуло у темряву, що розсіювалася лише вогнем у пічці. Звичайно, при моєму вампірському зорі це здавалося майже денним світлом. Але Діору, напевно, не дуже комфортно. Хоча те, що напівтемрява дещо приховую мою наготу, трохи втішало.
– Тепер можеш одягтися, – пролунав від вікна голос Воїна.
Але я вже і сама поповзла до залишеного одягу.
– Можна і не повзти. Віконниці закриті, – хмикнув Діор.
А я відчула, як щоки знову спалахнули. Кинула через плече на нього нищівний погляд. Він жмурився, вдивляючись у напівтемряву, і безцеремонно мене розглядав. Простір біля пічки взагалі проглядався, як на долоні, а саме там і лежав мій одяг.
– Не дивися на мене! – обурено вигукнула я.
Діор, ховаючи усмішку, знехотя повернув голову.
Я поспішно вдягнулася і з полегшенням розправила плечі, почуваючись тепер впевненіше.
– Треба знайти свічки, – продовжуючи дивитися убік, промовив Діор.
– Тобі треба – ти і шукай, – все ще ображена на нього за те, що знайшов привід посміятися з мене, буркнула я. – А мені й так усе видно.
– Навіть заздрю тобі в цьому плані, – незлобиво відгукнувся він. – І за такого слабкого освітлення було на що подивитися. Уявляю, яке видовище відкрилося б при іншому!
– Соромітник! – випалила я, але чомусь голос пролунав не так вже і невдоволено.
Те, що моє тіло йому сподобалося, було приємним. Я жахнулася від цього відкриття і почала накручувати в собі злість у відповідь на таку негідну поведінку Воїна.
– Повертатися вже можна? – хмикнув Діор.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна», після закриття браузера.