Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

— Пхе, ні, не хочу, — пирхнув тато. — Навіщо мені фартух для грилю?

Він відсунув рекламку набік. Мама розгублено глянула на доньку. Анна підхопилася і втекла до своєї кімнати. Їй уже не хотілося сидіти на кухні з мамою і татом.

Нема їй що робити в їхньому товаристві! Вона поклала ножиці й щоденник до торбинки. Чула, як батьки шепочуться за дверима кухні, а тоді тато покликав її лагідним голосом:

— Анночко!

— Мені треба вийти, — відповіла вона. — Я трохи погуляю…

Анна відчинила двері й вийшла в коридор. Тато сидів за столом з рекламною брошурою в руках.

— О, — сказав він тієї миті, як Анна проходила повз нього. — Саме те, чого мені так бракує! Отакого чудового фартуха!..

І тут Анна розплакалася. Плач вибухнув так несподівано, що вона не зуміла його перехопити й затамувати. У-у-у-у!!! Дівчинка збігла вниз сходами, відімкнула велосипед, стрибнула в сідло й гайнула з подвір’я.

— Анно! — гукала мама.

— Анночко! — гукав тато.

— А вечеряти? Я маю на десерт млинці! Анно! Анно! — гукала мама з вікна.

Але Анна щодуху мчала геть. Вони нічого не розуміють! Вони нічогісінько не розуміють! Вони не розуміють, що справа зовсім в іншому.

На перехресті хтось її окликнув. То був Уле. Він стояв на чубку пагорба в своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Заступив на чати після школи.

— Я для тебе щось маю!

Анна не мала наміру зупинятися, не хотіла, щоб брат помітив її сльози. Але ж він щось має для неї!

— Що там у тебе?

Уле з’їхав донизу, різко став, аж гальма вискнули. Обернувся за своїм ранцем, довго в ньому копирсався, не замовкаючи ні на мить:

— Це в нас було на уроці рідної мови, вірш Обстфельдера, саме для тебе; я весь час думав про тебе, доки вчитель декламував, вирвав аркуш, дуже тобі підходить, ось тільки дещо підправив, саме так, як ти розповідала…

Нарешті Уле знайшов аркуш паперу й простягнув Анні.

— Що це з тобою? Ти плакала?

— Гм, — буркнула Анна, схопила аркуш і поїхала геть. — Я не маю часу, зовсім-зовсім не маю часу…

Анна відчувала, як Уле дивиться їй у спину. Вона щосили налягала на педалі, аж упріла, а литки звело судомою. Від’їхавши далеченько, де Уле вже не міг її бачити, Анна поклала аркушик із віршем до торбинки й попрямувала до будинку Еллен.

Треба було швидко здійснити задумане, поки не передумала.

Закохані здатні на дивні вчинки. Якась коса — не такий вже й великий злочин…

Двері відчинила Еллен.

— Привіт, Еллен!

— Знову припхалася зі своєю картатою торбою? — пирхнула Еллен. — Носиш у ній таємниці?

Анна лиш усміхнулася, і від тієї силуваної усмішки їй аж щелепи заболіли, ґумміамбра, — вишкірилася подумки.

— Привіт-привітики! — промовила ще раз.

— Йорґен Рюґе тебе більше не кохає! — ущипнула Еллен.

— Знаю…

— І не вважає тебе гарненькою…

— То й що…

— Навіщо приперлася? Може, ще фальшивих любовних листів принесла? Я про все розповіла мамі!

— Я подумала, може, ми помиримося…

— Ха! Гадаєш це так просто? А якщо я не хочу?

— Я собі подумала, що могла б заплести косою твій «кінський хвіст». Він такий розкішний…

— Так, найгарніший «хвіст» у школі! — запишалася Еллен. — Найгарніший на всю школу!!!

— Це правда, — кивнула Анна.

— Що ж, можеш заплести, але заприсягнися, що будеш мені вірною! Завжди!

— Звісно, — сказала Анна. Вона брехала.

— І в бійках будеш на моєму боці!

— Так, — знову збрехала Анна.

— Ну, якщо мій «хвіст» найгарніший у школі, то дозволю тобі заплести волосся. Надворі чи вдома?

— Надворі… Така гарна нині погода…

Анна докладала багато зусиль, щоб поводитися невимушено.

Еллен принесла стілець, щітку до волосся і глянцевий журнал, і вони попрямували під сливку.

— Тобі теж кортіло б мати такого «кінського хвоста»? — зверхньо запитала Еллен і зручно вмостилася на стільці, відхилившись на спинку. — Пограємося у перукарню, — запропонувала вона, розгортаючи журнал.

— Пограємось, — сказала Анна.

— Зачеши мені волосся догори, як нареченій.

— Гаразд…

— Ніби я виходжу заміж за Йорґена…

— Гаразд!

Анна розчесала волосся. Рожевою густою щіткою з тонкими шпичками. Волосся Еллен мала пишне, м’яке, темно-каштанове, важке… Воно сяяло, хвилювалося, стікало між пальцями, немов пісок. Так приємно було торкатися його, воно так гарно, свіжо пахло. Анна навіть забула, що то волосся Еллен.

Якби ж то вона мала таке блискуче, густе, темно-каштанове волосся, яке кожному кортіло б помацати, відчути на дотик. Якби ж то вона мала таке…

Анна чесала згори вниз, знову й знову. Торбинку затиснула між ногами. Там лежали ножиці.

Потім Анна почала заплітати волосся, розділила на три пасма й сплела гарну, товсту косу. Її легше обтяти, ніж розпущені кучері. Гельґа-Розбійниця обрізала саме косу.

— Укладеш зачіску? — запитала Еллен. Звичайна коса їй не подобалася, вона хотіла високу зачіску, яку роблять нареченим.

— Спершу заплету косу, а зачіску для нареченої зроблю потім, — відповіла Анна. — Буде така, наче ти виходиш заміж за Йорґена…

— Ти така дивачка, — мовила Еллен. — Усі так кажуть, навіть моя мама й мій тато. Не схожа на інших, б’єшся з хлопцями, нехтуєш навчанням у школі…

Коса готова. Анна обхопила її рукою, вона була тугою і штивною на дотик, немов канат, справжній канат.

Другою рукою Анна відкрила торбинку.

— Я поки що перев’яжу Гумкою, — сказала вона. — Тим часом…

— Ну, якщо дуже хочеш… — байдуже відгукнулася Еллен. Вона була зайнята — читала журнал.

Анна вийняла ножиці. Однією рукою натягнула косу, у другій стиснула ножиці. Де різати? Не надто високо, не всю косу, не настільки, щоб Еллен зосталася обскубаною, як Кнут. Якщо різати високо, Еллен відразу це відчує і обернеться.

Анна приклала ножиці посередині, ні, ще нижче. А тоді повільно стиснула пальці, ножиці клацнули. Вона тримала косу натягненою. Еллен нічого не помічала. Поки що… Ще двічі клацнути, лишень двічі. Анна знову стиснула пальці. Від коси майже нічого не залишилось.

— Що ти там робиш? — обернулася Еллен.

Анна втретє стиснула пальці, клац, і відстригла решту. Рука з косою аж відсахнулася назад, так міцно вона її натягувала.

Еллен заверещала, витріщаючись на Аннину руку, руку, яка стискала її косу… Від «кінського хвоста» мало що зосталось, волосся стояло сторчма на голові. Еллен трималася за голову й репетувала на весь світ:

— Мамо-о! Тату-у!

Анна злякалася. Вона вже гірко шкодувала за свій вчинок і кинулася навтьоки. Але враз згадала про торбинку, свою торбинку з таємним щоденником. Вона бігла так швидко, як ще ніколи в житті