Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Анна довго сиділа на камені, згадуючи ту розмову Потім вийняла аркуш з торбинки й ще раз перечитала вірш.
Глянула в бік Розбійницького дому. Він ледь виднівся у непроникній темряві поміж велетенськими деревами. Анна відчула неймовірну втому, уявляла собі Йорґена, який спить у своєму ліжку, під теплою ковдрою. А може, й не спить. Може, думає про неї. Якщо вже знає про обрізану косу…
Анна так втомилася, так страшенно втомилася… Вона обійшла камінь і лягла поспати, притулившись до нього спиною. Під голову — замість подушки — підмостила торбинку. Камінь здавався майже теплим. Уявила собі, що то стіна, стіна біля ліжка в Розбійницькому домі.
Лежала так довго-довго.
Може, й засинала час від часу.
Та раптом почала дуже мерзнути. Так мерзла, аж трусилася. Знову пересіла з мокрої землі на камінь. Нараз помітила, що темрява вже не така густа, виразно проступили дерева й Розбійницький дім.
Анна вже не боялася, аніскілечки. Бо всю ніч пробула в Розбійницькому саду й нікого там не побачила, ні примар, ні розбійників.
Анна думала про Павлову, маленьку Павлову Рюґе, яка спала в своєму ліжечку, яка, можливо, колись стане балериною. Як справжня Павлова! Та, що своїм танцем змушувала всіх плакати… Якби ж то Анна вміла так танцювати, щоб розворушити Йорґена своїм танцем до сліз!
У голові роїлися думки про все, що трапилося, про обстрижену косу… Думала, що тепер, мабуть, не матиме друзів і залишиться геть самотньою. Бо ніхто не захоче водитися з обстригачкою кіс.
Кров стигла в жилах від холоду. Анна встала з каменя і трохи пострибала, щоб зігрітися.
Чи то й собі втекти до Франції?
Але вона не могла покинути Уле й маленьких сестричок! Думаючи про сестричок у квітастих піжамках і про Уле в смугастій піжамі, які затишно спали в теплих ліжках; про Уле, який видер сторінку з підручника, щоб подарувати їй вірш про Рюґе, — Анна збагнула, що нікуди їй не хочеться утікати, навпаки, хочеться завжди бути разом з близькими.
Вона знову перечитала вірш. То була така гарна поезія, вона майже повірила знову, що Йорґен кохає її і тремтить від кохання. Може, вона так натхненно продекламує вірша, що він прокинеться й заплаче від зворушення?
Розбійницький сад був огорнений незвичайним, сіруватим серпанком.
А може, заспівати пісеньку про едельвейс, щоб він прокинувся і заплакав? Голосно й ніжно заспівати під його вікном?
Треба трохи повправлятися… Вона пройдеться Розбійницьким садом, огорненим дивним, сіруватим серпанком, і потренується у співі.
Анна підійшла до будинку. Під стіною стояв Йорґеновий велосипед, гарний червоний велосипед. Анна підступила ще ближче, торкнулася сідла. Може, проїхатися на ньому? Посидіти в сідлі, у якому він сидів?
Анна сіла в сідло, відштовхнулася від стіни, але забула, що велосипед на замку! Анна гепнула на землю — вам, бах, бабах — голосно зойкнула з переляку, і її зойк розітнув німотну тишу світанку. Вона добряче вдарилася…
Від страху похололо все тіло, дівчинка лежала, не ворушачись. Знову все зруйнувала!
Зсередини будинку долинули звуки, хтось відчинив вікно. Вона все зруйнувала!
— Привіт!
То був Йорґен. Його голова звисала з вікна на другому поверсі. Світле волосся сторч на всі боки. Анна розбудила його своїм зойком.
— Привіт! — відповіла Анна так тихо, що він, мабуть, і не розчув.
— Що ти тут робиш? — запитав Йорґен, зовсім не сердито. Він говорив пошепки, щоб нікого не розбудити в будинку.
— Я тут була всю ніч…
— Усю ніч?
— Угу…
— Навіщо?
Анна не знала, що на це відповісти. Вона підвелася, прихилила велосипед до стіни й обтріпала одяг.
— Я обстригла косу Еллен…
— Знаю.
— Знаєш?
— Так. Усі знають…
— Ойой! — плач знову підкотився до горла і вже рвався з рота. Усьому кінець — більше вона не має друзів!
— Їй пасує.
— Що-о? — сторопіла Анна.
— Їй пасує, дуже навіть пасує!
— Справді? — Анні затремтів голос.
— Еге ж!
Йорґен не сердився, нітрохи не сердився. Він усміхався.
— Так усі вважають.
— Направду? — Анні відлягло на душі. Може, усе не так вже й жахливо?
— Коротка зачіска їй личить більше, ніж «кінський хвіст».
— Ти так гадаєш?
— Так…
На якийсь час обоє замовкли, але Йорґен не зачиняв вікно. Він дивився на неї. Анна міцно стискала себе руками, щоб зігрітися.
— Може, зайдеш? — запитав він.
— А як?
— Щоб потрапити до кімнати на другому поверсі Розбійницького дому, достатньо видряпатися на дерево й переступити з гілки на підвіконня — ніхто й не помітить…
А й справді… Анна підійшла до великого дерева й почала дряпатися нагору; дуже обережно, бо цим деревом ще ніколи не лазила.
— Мені треба зателефонувати мамі й татові, — сказала вона. — Вони, мабуть, дуже хвилюються.
— Звичайно…
— Доведеться зізнатися, що всю ніч пробула в Розбійницькому саду.
— Доведеться… — Йорґен пильно глянув на Анну. — Справді, усю ніч?
— Так.
Йорґен нахилився до Анни й прошепотів:
— А примар бачила? Або вбивцю?
— Ні!
— Нікого?
— Нікого.
— Зовсім-зовсім нікого?
Анна заперечно похитала головою. Вона вже долізла до вікна й вмостилася на гілляці навпроти Йорґена.
Йорґен усміхнувся, на все личко засяяв усмішкою. Він простягнув Анні руку. Вона взялась за його руку й перемахнула через підвіконня у Йорґенову кімнату.
— Я так і знав, — сказав Йорґен. — Тепер ми маємо доказ, що примар не існує!
«Так, — подумала Анна. — Тепер ми маємо цьому доказ! Ми…»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йорґен + Анна = любов», після закриття браузера.