Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

сходах. Йорґен жодного разу не глянув у її бік, мовчки проходив повз неї. Він грав у лови, стояв із хлопцями під велосипедною коморою чи біля смітників поряд з Еллен, Еллен із довгими світло-жовтими стрічками в «кінському хвості». А коли дзвоник кликав на урок, і Йорґен опинявся поблизу, він просто не звертав на неї уваги, ніби ніколи й не знав. Він дуже розгнівався за фальшивого листа, за те, що Анна написала його нібито від Йорґенового імені, хоча насправді такого не було.

— Тепер він захоче подружитися з Еллен? — запитувала Анна Беату.

— Ні. Він нікому не хоче бути коханим… Якщо так склалося…

— Я мушу йому все пояснити, — сказала Анна. — Ми повинні розповісти, навіщо так вчинили. Може, він зрозуміє і більше не гніватиметься? Він же писав, що кохає мене! А давня любов ніколи не іржавіє…

Того дня Анні знову довелося залишитись після уроків у школі. Учителька виявила, що вона не виконала домашнього завдання і дуже розлютилася.

— Я вже казала, я вже не раз казала тобі, Анно Люнде! — дорікала вчителька. — Я не розумію, у чому річ! Ти ж маєш таких добрих батьків, милих сестричок і чемного брата, таких щирих друзів, а сама… Нема тобі прощення, Анно!

Анна вибухнула плачем, несподівано — у-у-у-у! — аж все тіло здригалося. Вона навіть не намагалася стримати ридання, це було понад її сили. У-у-у! — рвався з горла плач. Анна впала на парту, парта миттю змокріла, сльози навіть скрапували на підлогу. Вона не могла сидіти в класі, їй хотілося втекти зі школи, втекти від учительки, хотілося посидіти під дубом і виплакатися на самоті.

— Анночко, — голос учительки пом’якшав. — Щось сталося? Щось таке, про що я не знаю?

— У-у-у-у!

— Гаразд, іди додому! Але пам’ятай мої слова…

Анна вискочила з класу, перебігла подвір’ям до дашка велосипедної комори. Зняла замок зі свого велосипеда й хутко поїхала геть. Сльози й далі котилися з очей, мокре личко мерзло на вітрі. За сльозами вона ледь бачила дорогу.

Вона була люта на Еллен, страшенно, жахливо, чорно люта. Це вона всім розпатякала, це вона все зруйнувала!

Анна під’їхала до дуба, сіла під деревом, щоб поплакати, але плакати раптом перехотілося. Вона вийняла з ранця таємний щоденник і видряпалася на свою улюблену гілляку. Там її ніхто не побачить, зате вона могла бачити все навколо. У полі зору нікого не було. Дітлахи сиділи вдома й наминали канапки з полуничним варенням. Анна розгорнула щоденник і перечитала свій план дій на першій сторінці. Невиконаними залишалися два пункти:

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

5. З’ясувати, що означає ім’я Павлова.

Час виконати задумане. Обтяти «хвоста»! Негайно! Треба тільки зайти додому за ножицями.

Удома Анна поцікавилася у мами:

— Мамо, що таке Павлова?

— Канапки з варенням не хочеш?

— Ні, я не голодна. То що таке Павлова?

— Треба питати: «Хто така Павлова», — сказала мама. — Одна жінка. Балерина. Вона померла.

— Балерина?

— Так… Вона танцювала в балеті «Умираючий лебідь». Надзвичайна танцівниця…

— «Умираючий лебідь»?

— Так.

— А ще?

— Що ще, Анно?

— Ще розкажи про Павлову!

— Вона була… вона було неймовірно талановита, не така, як усі. Коли танцювала, глядачі плакали. Але звідки така цікавість до Павлової? Я більше нічого про неї не знаю. Хочеш довідатися більше, подивись в енциклопедії!

В енциклопедії було написано таке: «…зачаровувала своїм особистим, магічним сяйвом… втілення у танці… „Умираючий лебідь“… Привертала увагу до свого мистецтва…» Анна не все розуміла, але дещо таки збагнула. Мама Йорґена, як і вона, мріяла стати балериною і танцювати «Умираючого лебедя» так, щоб усі плакали.

Може, саме тому вони з Йорґеном однаково думали…

Потім Анна пошукала статтю про Гельґу-Розбійницю. Але про таку постать в енциклопедії нічого не згадувалося. Під рубрикою «Гельґа» теж нічого не знайшла, бо не знала її прізвища. Може, запитати маму, може, мама щось розкаже, якщо обережно її випитати?

— Ма-ам!

— Що?

Ні Анна, ні Уле ніколи нічого не розповідали мамі про Розбійницький сад, про свої розвідини в покинутому будинку, про те, як їм там ввижалися і наганяли страху примари. Не кажучи вже про зізнання татові чи вчительці… Ті просто висміяли б їх і заборонили туди ходити. Ніхто не розпитував своїх батьків про Розбійницький сад, окрім Кнута. Кнут наважувався випитувати лише свою бабусю.

— Ма-ам, а що то за історія про Гельґу-Розбійницю?

— Гельґу-Розбійницю?

— Так, про оту, що мешкала в Розбійницькому саду?

— Ой, темна історія… Не думай про те!

— А Кнутова бабуся завжди відповідає на запитання…

— Клята бабуся… Ніяк не забуде… Нема чим забивати собі голову!

— Воно не даватиме мені спокою, доки не довідаюся правду.

— Про неї нічого не сказано в енциклопедії. То просто собі звичайнісінька історія…

— Яка звичайнісінька історія? — наполягала Анна.

— Гельґа-Розбійниця й справді була трішки дивною дівчинкою, дуже емоційною. Вона шалено закохалася в Турґейра Станґа, сина священика.

— І обрізала коси дівчатам?

— Те-те-те… Вона обрізала косу Кнутовій бабусі. То трапилося дуже-дуже давно. Не варто про це згадувати…

— Обрізала косу бабусі Кнута?

— Але ж світ не завалився! Не гоже обзивати бідну дівчинку розбійницею через якусь там обрізану косу. Це все вигадки Кнутової бабусі, яка ніяк не забуде про свою косу! Просто Гельґа Стуррюстен була неймовірно закохана, а закохані часто вдаються до невмотивованих вчинків. Колись сама таке спізнаєш… Іноді люди вигадують бридкі історії про тих, хто не схожий на них. Надто, коли тієї людини немає поряд, і вона не може оборонитися.

— То Гельґа померла?

— Звідки ж мені знати, Анночко! Я й так вже наговорила тобі купу всього…

— Кнутова бабуся каже, що вона блукає примарою, хоче помститися…

— Дурниці! Примар не буває! Не забивай собі голову, Анно… На вечерю буде гороховий суп. Ти ж любиш гороховий суп, правда? Скоро сядемо вечеряти…

— Я ще піднімуся до своєї кімнати, — сказала Анна.

Вона сіла за письмовий стіл. Довго так сиділа, без руху. Чула, як повернувся з роботи тато. Відчувала запах готового супу, отже, скоро її покличуть вечеряти. Анна хотіла трішки посидіти перед вечерею на кухні, разом з татом і мамою, задобрити обох, щоб не лаялись, коли вона відмовлятиметься від супу. Бо нині був такий день, що вона може розплакатися від будь-якого сердитого слова, голосно розридатися, і тоді ніхто не зуміє її розрадити.

Мама сиділа за столом, гортаючи рекламну брошуру з картинками різних штучок, які можна купити за знижкою.

— У тата скоро день народження, — сказала вона, підморгнувши Анні.

— Може, хочеш ось таке на подарунок? — запитала мама, кладучи рекламний проспект перед татом.

На великій