Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

не бігала. Обстрижену косу випустила з рук, тепер обрубок валявся у садку, під сливкою. Анна добігла до велосипеда, скочила в сідло і поїхала геть, швидко, швидко, швидко. Угору, повз парадний заїзд до будинку Еллен, повз книгарню і банк, і парфумерну крамницю, а потім униз, униз вулицею.

Анна всю дорогу плакала, дуже гірко плакала. Сама не знала, чому. Бо ж хотіла зробити те, що зробила. Однак зараз усе видавалося страхітливим, страшенно страхітливим. Вона відстригла її! Відтепер Еллен не матиме «кінського хвоста», темно-каштанового, кучерявого «кінського хвоста» з шовковою кокардою. Відтепер це вже навіть не зовсім Еллен. І в цьому її, Анни, провина.

Якби ж то вона цього не робила, якби ж то… Якби усього цього не було, вона могла б спокійно, як будь-якого звичайного дня, котитися собі вулицею, їхати додому на вечерю. А тепер геть усе змінилося, стало так погано, так страшенно погано, що їй страшно з кимсь зустрітися, страшно до когось заговорити, думалося Анні.

Але ж вона хотіла це зробити, постановила собі зробити саме це!

Цікаво, Гельґа-Розбійниця так само почувалася? Такі ж думки роїлися в її голові, після того як обстригла косу Кнутовій бабусі й била в церковні дзвони вночі? Тому вона втекла до Франції?

Анна безупинно їздила вуличками села, коло за колом, угору й вниз, не знаючи, куди податися, — не маючи, куди податися.

Додому не можна, їй анітрохи не хотілося розмовляти про татів день народження й фартух на подарунок. А якщо запитуватимуть, де вона була, Анна просто розплачеться, бо такий вже нині день. До Беати теж не можна. Беата відразу здогадається, що щось трапилося, а Анна не зможе їй зізнатися, бо Беата ужахнеться і, можливо, не захоче більше з нею товаришувати. Годі, годі собі уявити, що вони перестануть бути щирими подружками. А навіть якщо Беата від неї не відречеться, Беатина бабуся напевно заборонить їй дружити з Анною Люнде, дівчиськом, яке нехтує домашніми завданнями, б’ється з хлопцями й обстригає коси дівчаткам. Як Гельґа-Розбійниця…

Куди ж податися?

До Франції утекти чи що?

Якби ж то вона була коханою Йорґена! Усе б йому розповіла, і, може, він зрозумів би її вчинок. Але Анна вчинила цей переступ саме через те, що Йорґен відвернувся від неї…

Анна кружляла, кружляла вулицями, від горя вже й сліз не було, тільки в горлі клекотало: хрр, хрр…

Вона не знала, скільки часу минуло, бо не мала годинника, а запитати перехожих не наважувалася. Надворі ставало дедалі темніше.

Мама з татом, мабуть, хвилюються. Напевно, вже розмовляли з мамою Еллен. Може, її уже всі шукають? Прочісують пустир, об’їжджають на автах вулиці?

Ховаючись від людей, Анна заїхала доволі далеко. Вона стомилася. Треба було знайти тихе місце, де можна перепочити. Озираючись навсібіч, дівчинка під’їхала ближче до пустиря і побачила, що ятка в кінці вулиці зачинена. Вона зачинялася о дев’ятій. Уже зовсім споночіло. Авта повмикали фари, але Анна не хотіла вмикати свою. Вона трималася близенько до тротуару, гілки вишень та бузку чіплялися за волосся і пахли весною.

Анна під’їхала до пустиря з іншого боку, ніж зазвичай. Ніде ні душі. Вона замкнула велосипед на замок і сховала його в кущах. Нараз до неї ген здалеку долинули голоси. Багато голосів… Вони гукали її: Анно! Анно!

Невже всі вже дізналися? Дізналися, і тепер ніхто не схоче бути їй другом… Може, тепер ганьбитимуть її і обстрижуть наголо, як Кнута?

Анна присіла навпочіпки в кущах біля велосипеда, щоб перечекати, доки всі підуть собі геть. Під задок поклала торбинку, бо земля була мокра, але спершу вийняла з торбинки щоденник. Писати про косу не хотілося, тож вона написала таке:

Любий щоденнику.

Що тепер зі мною буде?

Треба спробувати стати схожою на Стомпу, героя книжкового серіалу. Він завжди був такий веселий. Я вже ніколи не буду веселою…

Раптом Анна згадала про аркушик від Уле. Вона знайшла його в торбинці, розгорнула. Аркуш, без сумніву, був видертий зі шкільного підручника. Де-не-де виднілися виправлення, зроблені рукою брата.

Вірш був такий гарний, мов пісня. Анна кілька разів прочитала його подумки, хоч і не все розуміла. Вона шепотіла слова й знову плакала, бо сліз, як виявилося, мала ще багато. Здавалося, що все правда: і що Йорґен кохає її, і що тремтить від кохання. Навіть попри фальшивий любовний лист. І навіть попри обстрижену косу Еллен?

Анна довго сиділа під кущем. Стало темно-темно. Прийшла ніч. Похолодніло, змерз задок. Анна згорнула аркуш і подалася через пустир до бомбосховища. Позазирала у вентиляційні вічка — ніде нічого.

Звідси, з-під бомбосховища, видно було всі будинки, окрім Кнутового; той ховався за пагорбом. Анна бачила дім Беати. Вікно її кімнати не світилося, певно, вона вже спить. Майже ніде в селі не світилося. Усі полягали спати, повмощувалися, мабуть, затишно під ковдрами, ніби нічого й не сталося.

Анна, відганяючи від себе думки про тепле ліжко, подалася до Розбійницького саду.

Було дуже темно, страшенно темно й холодно. І Анна — сама як палець. Заходити до саду через ворота вона не хотіла — ще хтось побачить, ліпше перелізти через паркан.

Дівчинка взялася за дві планки, підтягнулася, перекинула одну ногу й завмерла. Їй почулося, ніби хтось там ходить. Треба квапитися, але нога зачепилася, і вона впала додолу, виломивши обидві штахетини. Тепер у паркані зяяла дірка.

Анна не наважувалася встати на ноги, лежала долі, прислухаючись. Навколо панувала тиша, безгомінна тиша. Дівчинка напружено вдивлялася у дерева, кущі, чорні тіні Розбійницького саду. Чи варто йти далі?

Але ж вона більше не боялася убивці! І в примару Гельґи-Розбійниці не вірила! То ж усе тільки вигадки, історії, які складають про незвичайних людей, яких давно вже немає. Про Гельґу пліткують тільки тому, що вона обстригла косу Кнутовій бабусі. Може, й про неї складатимуть легенди, може, й про неї казатимуть, ніби вона блукає десь примарою?

У Розбійницькому домі світилося лише в передпокої, решта будинку поринала в темряві. Анна не знала, де вікно Йорґена. Він, напевно, спить. Надворі ж ніч!

Раптом їй стало страшно, вона таки боялася примар і розбійника-вбивці. А якщо вони існують насправді, тиняються садом, а вона тут зовсім сама?

«Ні, ні, ні, це неправда!» — переконувала себе дівчинка. Змусила себе думати про щось інше — про морошковий крем та гру в хованки — і рушила далі. Дійшла до того місця, де трикутником росли три височенні дерева, а