read-books.club » Сучасна проза » Граф Монте-Крісто 📚 - Українською

Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Граф Монте-Крісто" автора Олександр Дюма. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 228 229 230 ... 351
Перейти на сторінку:
спорудив гробівець для поховання всіх членів його родини. У тому склепі вже покоїлося тіло сердешної Рене, із якою тепер, після десятирічної розлуки, поєдналися її батько і матінка.

Париж завжди був дуже цікавий, завжди хвилювався від пишного похорону, тож зараз у побожному мовчанні стежив за розкішною процесією, що супроводжувала до місця останнього спочинку двох представників давньої аристократії, які уславилися своєю вірністю традиціям, вірністю своїм колам і непохитною відданістю своїм принципам.

Бошан, Альбер і Шато-Рено сиділи у траурному ридвані й обговорювали цю несподівану смерть.

— Я бачив пані де Сен-Меран ще торік у Марселі, — казав Шато-Рено, — я тоді повертався з Алжиру. Цій жіночці, здавалося, судилося прожити сто років: напрочуд діяльна, із таким квітучим здоров’ям і світлим глуздом. Скільки їй було років?

— Шістдесят шість, — відказав Альбер, — принаймні так мені казав Франц. Та її погубила не старість, а горе, її глибоко струсонула маркізова смерть; кажуть, після його смерті її розум похитнувся.

— Та від чого вона таки померла? — запитав Бошан.

— Буцім від крововиливу в мозок чи від апоплексичного удару. Чи це те саме?

— Десь так.

— Від удару? — перепитав Бошан. — Навіть повірити нелегко. Я разів зо два бачив пані де Сен-Меран, вона була маленька, худорлява, нервова, та геть не повнокровна жінка. Апоплексичний удар від горя — рідкість для людей такої конституції.

— Принаймні, — сказав Альбер, — хоч яка була недуга, що погубила її, чи лікар, що заморив її, та пан де Вільфор чи радше панна Валентина, чи ще радше мій друг Франц тепер є власником незлецького спадку: вісімдесят тисяч ліврів річного зиску, здається.

— Цей спадок мало не удвічі зросте після смерті цього старого якобінця Нуартьє.

— Ото впертий дідуган! — сказав Бошан. — Tenacem propositi virum[63]. Він, либонь заклався зі смертю, що поховає усіх своїх спадкоємців. І, їй-богу, він цього таки доможеться. Видно, що це той член Конвенту дев’яносто третього року, який у 1814 році сказав Наполеонові: «Ви занепадаєте, тому що ваша імперія — молода стеблина, що стомилася від свого росту; зіпріться на республіку, дайте добрячу конституцію і поверніться на поля битв, і я обіцяю вам п’ятсот тисяч вояків, друге Маренго і другий Аустерліц. Ідеї не вмирають, ваша величносте, вони часом дрімають, та прокидаються ще дужчі, аніж були до сну».

— Напевне, люди для нього те саме, що й ідеї. Я тільки хотів би знати, як Франц Д’Епіне поладнає з дідуганом, який не може обійтися без його дружини. А де ж Франц?

— А він у першому ридвані, із Вільфором; той уже розглядає його як члена родини.

У кожному повозі, що їхав у тій процесії, точилася приблизно така сама розмова: усі дивувалися з цих двох смертей, що сталися так несподівано і одна за одною, та ніхто й не здогадувався про ту страшенну таємницю, якою під час нічної прогулянки поділився з Вільфором лікар Д’Авріньї.

За годину досягнули цвинтаря; днина була тиха, але похмура, що дуже личило сумному обряду, який мав тут здійснитися. У натовпі, що прямував до родинного склепу, Шато-Рено впізнав Морреля, який прибув окремо у своєму кабріолеті; блідий і мовчазний, він ішов сам облямованою тисом стежиною.

— А ви як тут опинилися? — запитав Шато-Рено, узявши молодого капітана попід руку. — Хіба ви знайомі з Вільфором? Чом же я вас ніколи не зустрічав у нього вдома?

Цієї миті їх наздогнали Альбер із Францом.

— Не дуже придатне місце для знайомства. — сказав Альбер, — та дарма, ми люди не забобонні. Пане Моррелю, дозвольте представити вам пана Франца Д’Епіне, мого пречудового супутника в мандрівках, із яким я їздив Італією. Любий Франце, це пан Максимільян Моррель, у особі якого я за твоєї відсутності здобув чудового друга. Його ім’я ти почуєш від мене щоразу, як мені доведеться казати про шляхетне серце, розум і ґречні манери.

Якусь мить Моррель вагався. Він питав себе, чи не буде злочинним лицемірством майже як друга вітати людину, проти якої він потайці бореться. Та потім він згадав про свою клятву і про врочистість тієї пори; він постарався нічого не виказати на своєму обличчі й, стримавшись, уклонився Францові.

— Панна де Вільфор дуже побивається? — запитав Дебре у Франца.

— Без краю, — відказав Франц, — сьогодні вранці в неї було таке обличчя, що я ледве впізнав її.

Ці начебто прості слова вдарили у Моррелеве серце. То цей чоловік бачив Валентину, розмовляв із нею?

Тієї миті молодому гарячому офіцерові потрібна була вся його сила волі, щоб стриматися і не зламати клятви.

Він узяв Шато-Рено попід руку і хутко попровадив його до гробівця, перед яким служки з похоронного бюро вже поставили домовини.

— Пречудова оселя, — сказав Бошан, зазирнувши до мавзолею, — це тобі й літній палац, і зимовий. Настане і ваша черга оселитися в нім, любий Франце Д’Епіне, адже незабаром і ви станете членом цієї родини. Як філософ, я волів би притулитися у скромній хатці, маленькому будиночку, он там, під деревами, і щоб над моїм сердешним тілом було якомога менше камінних брил. Як помиратиму то скажу те, що Вольтер писав Піронові: «Eo rus[64], та й годі...» Ох, нехай йому всячина, кріпіться, Франце, адже ваша дружина успадкує все.

— Ні, Бошане, — сказав Франц, —ви нестерпні. Ви політичний діяч, і політика привчила вас із усього кепкувати і нічому не вірити. Та все ж таки, коли ви маєте за честь бути в товаристві звичайних смертних і маєте щастя на мить позбутися політики, постарайтеся знову набути душу, яку ви завжди залишаєте у вестибюлі Палати депутатів або Палати перів.

— О Господе, — сказав Бошан, — як по правді, що таке життя? Очікування у передпокої смерті.

— Я вже починаю ненавидіти Бошана, — сказав Альбер і відійшов на декілька кроків разом із Францом, давши Бошанові нагоду провадити ті філософські розмисли з Дебре.

Родинний склеп Вільфорів був білим кам’яним чотирикутником заввишки десь двадцять футів; внутрішній мур відокремлював місце Сен-Меранів од місця Вільфорів, і в кожної половини були окремі двері.

На відміну від інших гробівців, у ньому не було тих огидних скринь, що розташовані одна над одною, де, заощаджуючи місце, кладуть небіжчиків, оздоблюючи їх написами, що схожі на налички; за бронзовими дверми відкривалося щось на кшталт суворого і похмурого передпокою, відокремленого муром од самої могили.

У тому мурі й були оті двері, що про них ми допіру казали і які провадили до місця спочинку Вільфорів та Сен-Меранів.

Тут рідня могла без перешкод перейматися скорботою, і легковажний люд, який обрав цвинтар Пер-Лашез місцем своїх пікніків або любовних побачень, не міг потурбувати піснями, галасом і біганиною мовчазне споглядання чи переповнену сльозами молитву відвідувачів склепу.

Обидві домовини занесли у правий гробівець, що належав родині Сен-Меранів, поставили на зарання споруджений поміст, що вже готовий був прийняти свій скорботний тягар; Вільфор, Франц і найближча рідня самі увійшли до того святилища.

Оскільки всі релігійні обряди назовні вже добігли краю і не було ніяких промов, присутні відразу ж

1 ... 228 229 230 ... 351
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Граф Монте-Крісто"