Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Франц лишився з Вільфором. Біля цвинтарної брами Моррель під якимось приводом зупинився; він бачив, як вони удвох поїхали у траурному ридвані, і взяв це за недобру прикмету. Він повернувся до міста, і хоч сидів ув одному повозі з Шато-Рено й Альбером, не чув жодного слова з їхньої балачки.

І справді, тієї миті, коли Франц хотів було попрощатися з Вільфором, той сказав:

— Коли я вас побачу, пане бароне?

— Коли захочете, шановний пане, — відказав Франц.

— Якомога скоріш.

— Я до ваших послуг; може, поїдемо разом?

— Якщо це не буде вам незручно.

— Нітрохи.

Отак майбутній тесть і майбутній зять сіли в той самий ридван, і Моррель, повз якого вони проїхали, не без підстав стривожився.

Вільфор із Францом повернулися в передмістя Сент-Оноре.

Не заходячи ні до кого, не поговоривши з дружиною і дочкою, він попровадив гостя до свого кабінету і запропонував йому крісло.

— Пане Д’Епіне, — мовив він, — мушу вам дещо нагадати, і це, можливо, не так і недоречно, як могло б здаватися на перший погляд, тому що виконання волі померлих є найперший дарунок, який належить покласти на їхню могилу. Отож, я повинен нагадати вам про бажання, яке висловила позавчора пані де Сен-Меран на смертному ложі, а саме, щоб весілля Валентини в жодному випадку не відкладалося. Вам відомо, що справи небіжчиці перебувають у цілковитому порядку; за її заповітом, Валентині переходить весь маєток Сен-Меранів; учора нотаріус пред’явив мені папери, які дозволяють остаточно оформити шлюбну угоду. Ви можете податися до нотаріуса і від мого імені попросити його показати вам ці папери. Наш нотаріус зветься Дешан, майдан Бове, передмістя Сент-Оноре.

— Мосьпане, — відказав Д’Епіне, — панна Валентина зараз у такій скорботі, то, може, вона не захоче думати про заміжжя? Знаєте, я остерігаюся...

— Найпалкіше бажання Валентини буде вволити останню волю бабуні, — урвав його Вільфор, — тож із її боку завад не буде, запевняю вас.

— Тоді, — відказав Франц, — оскільки не буде їх і з мого боку, робіть, як ви вважатимете за потрібне; я дав слово і дотримаюся його не лише із задоволенням, а й із глибокою втіхою.

— То нема чого відкладати, — сказав Вільфор. — Угода мала бути підписана позавчора, вона цілком готова; її можна підписати вже сьогодні.

— А як бути із трауром? — нерішуче заперечив Франц.

— Не турбуйтеся, — сказав Вільфор, — у моєму домі не будуть порушені правила пристойності. Панна де Вільфор поїде на три місяці у свій маєток Сен-Меран; кажу «свій маєток», бо належить він їй. Там, за тиждень, якщо ви погодитеся на те, без жодної пишноти, скромно і тихо, ми укладемо цивільний шлюб. Після весілля ви повернетеся до Парижа, а ваша дружина перебуде траур зі своєю мачухою.

— Як вам буде завгодно, мосьпане, — сказав Франц.

— Тоді, — провадив Вільфор, — я попрошу вас зачекати з півгодини; на ту пору Валентина спуститься у вітальню. Я пошлю по Дешана, ми відразу ж оголосимо і підпишемо шлюбну угоду, і сьогодні ж увечері пані де Вільфор одвезе Валентину в її маєток, а ми приїдемо до них за тиждень.

— Мосьпане, — сказав Франц, — у мене до вас тільки одне прохання.

— Яке?

— Я хотів би, щоб під час підписання угоди присутні були Альбер де Морсер і Рауль де Шато-Рено; ви ж знаєте, це мої свідки.

— Їм можна сповістити за півгодини. Хочете самі поїхати по них чи ми когось пошлемо?

— Я волію поїхати сам.

— То я чекатиму вас за півгодини, і натоді Валентина буде готова.

Франц уклонився Вільфорові й вийшов.

Не встигли двері зачинитися за ним, як Вільфор послав попередити Валентину, що вона повинна за півгодини спуститися у вітальню, тому що прийде нотаріус і свідки барона Д’Епіне.

Ця несподівана звістка збурила всенький дім. Пані де Вільфор не хотіла їй вірити, а Валентину вона вразила, немов удар грому.

Вона окинула поглядом покій, ніби шукаючи захисту. Хотіла було спуститися до діда, та на сходах зустріла Вільфора: він узяв її за руку і попровадив до вітальні.

У передпокої Валентина зустріла Барруа і кинула на нього розпачливий погляд.

За хвилю після Валентини до вітальні увійшла пані де Вільфор із малим Едуаром. Видно було, що молоду жінку страшенно підкосило родинне горе; вона була страшенно бліда і здавалася нескінченно змореною.

Вона сіла, узяла Едуара до себе на коліна і вряди-годи майже конвульсивним порухом пригортала до себе цю дитину, у якій, здавалося, зосередилося її життя.

Незабаром пролунало торохтіння двох ридванів, що заїжджали у дворисько. В одному прибув нотаріус, у іншому — Франц із друзями.

За хвилю всі зібралися.

Валентина була така бліда, що видно було блакитні жилочки на її скронях і попід очима.

Франц був дуже схвильований.

Шато-Рено з Альбером спантеличено перезиралися; церемонія, що допіру скінчилася, здавалася їм не сумнішою, ніж та, що мала статися зараз.

Пані де Вільфор сіла в тіні, коло оксамитового драпування, і, оскільки вона весь час нахилялася до сина, нелегко було збагнути з її обличчя, що коїлося в її душі.

Вільфор, як завжди, був безпристрасний.

Із притаманною законникам методичністю нотаріус порозкладав на столі папери, сів у фотель і, поправивши окуляри, звернувся до Франца.

— Ви пан Франц де Кенель, барон Д’Епіне? — запитав він, хоч і добре знав його.

— Так, шановний пане, — відказав Франц.

Нотаріус уклонився.

— Я мушу попередити вас, мосьпане, — мовив він, — і роб­лю це від імені пана де Вільфора, що, дізнавшись про ваш майбутній шлюб із панною де Вільфор, пан Нуартьє змінив намір стосовно своєї внучки і цілком позбавив її спадку, який мав перейти до неї. Поспішаю додати, — провадив нотаріус, — що заповітник мав право орудувати тільки частиною свого маєтку і, розпорядившись усім, відкрив можливість оскаржувати заповіт, і він буде визнаний недійсним.

— Авжеж, — сказав Вільфор, — але я заздалегідь попереджаю пана Д’Епіне, що, поки я живий, заповіт мого батька не буде оскаржуватися, тому що моє становище не дозволяє мені зчиняти бодай найменший скандал.

— Шановний пане, — сказав Франц, — я дуже засмучений, що таке питання порушують у присутності панни Валентини. Я ніколи не цікавився розміром її маєтку, який, хоч як би меншав, усе ж таки набагато більший від мого. Намагаючись поріднитися з паном де Вільфором, моя родина керувалася лише міркуваннями честі; що ж до мене, то я шукав тільки щастя.

Валентина ледве помітно кивнула на знак подяки, і дві мовчазні сльозинки скотилися її щоками.

— Утім, пане, — сказав Вільфор, звертаючись до свого майбутнього зятя, — якщо не брати до уваги втрати певної частки ваших надій, у цьому несподіваному заповіті нема нічого особисто образливого для вас; він пояснюється немічним глуздом пана Нуартьє. Мій батько невдоволений не тим, що панна де Вільфор виходить заміж за вас, а тим, що вона взагалі виходить заміж; його так само засмутив би Валентинин шлюб із кимось іншим. Старість егоїстична, мосьпане, а панна де Вільфор віддавала панові Нуартьє весь свій