Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 5

До мисливської хатини ми дісталися не  так швидко, як планували. Все ж таки орієнтири, за якими можна було знайти це місце, Діор знав лише приблизно. А зізнатися в тому, що він може заблукати, здавалося Воїну неприйнятним. Так що ми плелися по лісу вже понад п’ять годин, і я сильно втомилася. Давалося взнаки, що сьогодні харчувалася кров’ю тварини. Та і мої сили ще не можна було назвати повноцінними вампірськими.

Якщо Діор і втомився теж, то нічим це не виявляв. Вперто крокував уперед, переконаний, що вибрав правильний напрямок. Те, що врешті ми знайшли хатину, інакше ніж дивом не назвеш. Коли все-таки вийшли на невелику галявину, де стояв занедбаний будиночок, я полегшено зітхнула.

– Я вже думала, що ми не знайдемо цю хатину! – радісно вигукнула, на що Воїн похмуро заявив:

– Я ж сказав, що знаю дорогу.

Не бажаючи зачіпати непомірне чоловіче самолюбство, я промовчала.

До заходу сонця залишалося ще дві години, і ми зайнялися облаштуванням ночівлі. Будиночок, звісно, був у поганому стані. Але тут іноді зупинялися місцеві мисливці, тож підтримували хоч якийсь лад. Навіть запаси їжі були: мішечки з крупою, сіллю та цукром. Були тут також господарське приладдя і грубо збиті меблі, нехай вони і мало не розвалювалися.

Окинувши критичним поглядом чималий шар пилу та павутиння у кутках, я знайшла мітлу з ганчіркою і зайнялася прибиранням.

Воїн схвально поспостерігав кілька хвилин за моїми діями. Потім скривився від здійнятого пилу і вирішив теж знайти собі роботу. Окреслив навколо будинку і криниці доволі велике коло і забурмотів над ним захисне заклинання, що відлякує нечисть. Потім наносив води з колодязя і розпалив пічку, коли я несміливо сказала, що хотіла б помитися.

Думка про те, що скоро зможу змити з себе бруд і пилюку після виснажливої подорожі, сповнювала новими силами. І я з подвійною старанністю наводила лад у хаті, вперше почуваючись на своєму місці. Навіть у якийсь момент виникло дивне відчуття, наче я господиня цього будиночка і облаштовую затишок для себе та свого чоловіка. Відразу жахнулася і заборонила собі навіть думати про таке. Який ще мій чоловік?! Та Воїн першим посміявся б, якби дізнався, про що я тільки-но розмірковувала!

Закінчивши з прибиранням, я втомлено обтерла рукавом піт з чола. З задоволенням поглянула на воду у величезному казанку, що вже майже закипіла. Таз, що можна було пристосувати для миття, я знайшла ще раніше і виставила поряд з пічкою.

Шкода, звісно, що кімната в будинку всього одна. Тут колишній господар і їв, і спав, і взагалі проводив увесь вільний час. Так що хочеш – не хочеш, а спати сьогодні знову доведеться поряд зі стороннім чоловіком. Цей самий чоловік зараз рубав ще дрова, щоб вистачило і для приготування вечері.

Стоячи на ґанку і приклавши руку козирком до чола, я спостерігала за Діором при світлі сонця, що вже хилилося до обрію. Мимоволі замилувалася його впевненими рухами. Чітко окреслені м’язи перекочувалися під смаглявою шкірою, від споглядання чого по моєму тілу розносився якийсь дивний жар. У горлі пересохло.

Схаменувшись, я наказала собі перестати так відверто витріщатися на Воїна. Голос, яким я його покликала, пролунав трохи різкіше, ніж хотілося:

– Діоре, не заходь поки що до хати. Я буду митися.

Він відірвався від роботи і випростався. А моє серце шалено закалатало від захопливого видовища високої та сильної чоловічої постаті, осяяної золотаво-багряним сонцем. Бурштинові очі зараз здавалися яскраво-золотими.

– Моя допомога точно не потрібна? – почувся насмішкуватий голос.

Щоки мої відразу спалахнули. Але чомусь я анітрохи не образилася на сороміцький жарт. Навіть навпаки. Від думки про те, як ці м’язисті руки, що тримали величезну сокиру так, ніби вона важила не більше ножа, пестять моє тіло, всередині розтікалися солодкі хвилі.

– Обійдуся, – насилу видавила і поспіхом кинулася назад до хатини.

Двері при всьому бажанні замкнути не змогла б. Скособочені, на проржавілих петлях, вони і так трималася на чесному слові. Сяк-так закрити їх ще було можна, а от накинути клямку здавалося неможливим. Зітхнувши, я понадіялася на те, що Воїн виявиться достатньо вихованим, щоб виконати моє прохання. Стала переливати воду в таз, розбавляючи її холодною з бочки, що наповнив Діор.

Перед тим як роздягтися, про всяк випадок визирнула у вікно. Хотіла поглянути, що робить Воїн. І відразу завмерла з роззявленим ротом. Такого видовища побачити точно не очікувала! Діор влаштувався на колоді, яку ще не встиг розпиляти. Поставивши перед собою миску з водою і меч, у який заглядав, наче у дзеркало, одним зі своїх ножів обережно зголював бороду.

Якийсь час я стояла, ніби паралізована, не знаючи, як на таке реагувати. Навіщо він це робить? Здогад, що раптом пронісся в голові, здався неймовірним. Пригадалася наша розмова і те, що я сказала про його бороду. Невже він зголює її, щоб у моїх очах здаватися привабливішим? Ні, такого не може бути!

Я змусила себе відвернутися, наче мене спіймали на чомусь непристойному. Рушила до таза з водою. Все ще перебуваючи в розгубленості, роздяглася і почала митися, насолоджуючись дотиком гарячої води до шкіри. Проводячи вологою тканиною по тілу, ловила себе на тому, що думаю про чоловіка, який знаходиться за дверима. Намагалася уявити, як виглядатиме його обличчя без зайвої рослинності. І відчула, що посміхаюся, наче ідіотка. Він зробив це заради мене! Чому так приємно це усвідомлювати?