Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

рішення, а потім шукають його обґрунтування в праві. Інші з обуренням заперечують такий метод, вважаючи, що це суперечить їх суддівській совісті. Таке становище існує і в інших країнах романо-германської правової системи. Але... в тій чи іншій країні при прийнятті конкретного рішення може більше виявлятись турботи про збереження видимості підпорядкування закону»[506]. Стосовно іспанського та португальського права, а також права країн Латинської Америки ці автори стверджують, що тут сильними є традиційні установки і свою головну роль судді бачать у справедливості рішень[507].

Виникає питання про те, чи не стануть вітчизняні суди, особливо адміністративні (з урахуванням п. 1 ст. 8 КАС, який дещо вище згадувався), слідувати справедливості, лише прикриваючи це посиланнями на акти законодавства. Видається, що така перспектива існує. Настанова подібного змісту суддям давалась у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики: «Це — глобальна проблема судової системи... Суддя — той, хто виходить за межі фактів, іде за принципом справедливості» [Закон і бізнес, 2003, 19 липня]. Автор цієї настанови — С. П. Головатий — не уточнив, коли ж такий вихід є можливим, а газета — професійне юридичне видання — в заголовок винесла таку інтерпретацію слів С. П. Головатого: «Обов’язок судді не встановлювати факти, а відновлювати справедливість». Це — занадто радикальні твердження. Тому необхідно вести пошук прийнятного розуміння проблеми змісту принципу верховенства права та його застосування судами.

На доповнення до викладеного Конституційний Суд визнав таким, що випливає із принципу верховенства права принцип правової визначеності. Однак в окремих випадках, посилаючись на необхідність забезпечення правової визначеності, Конституційний Суд допускає формулювання, які самі є невизначеними. Так, в одному із рішень Конституційного Суду[508] спочатку зазначається на те, що «в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров’я, честь і гідність... Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на соціальне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов’язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізоване, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене». Тут принцип правової визначеності пов’язується з правовими гарантіями та зі змістом цілої низки (восьми!) статей Конституції. Але ж кожна із цих статей для того, щоб її застосовувати, вимагала аналізу на предмет співвідношення в ній нормативного регулятора і декларації держави про її соціальні наміри. Кожна із цих статей вимагала також аналізу на предмет зміни під впливом зміни суспільних відносин у змісті цих статей співвідношення між елементами, що належать до нормативного регулятора, з одного боку, та елементами, що належать до декларації про наміри, — з іншого. Оскільки Конституційний Суд такого аналізу не дав, мотивування само втрачає будь-яку визначеність.

Що стосується рішення Конституційного Суду про звільнення судді з адміністративної посади[509], то ним створена прогалина у праві, яка потягла за собою ситуацію правової невизначеності і яка заповнена у квазі-правовий спосіб: у зв’язку з визнанням неконституційним положення частини п’ятої ст. 20 Закону «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, ці повноваження без належної правової підстави перебрала на себе Рада суддів України.

Отже, практика Конституційного Суду України дає можливість виявити у змісті принципу верховенства права лише окремі фрагменти.

3. Спочатку треба спробувати виявити зміст принципу верховенства права в його первинному розумінні (поки що без врахування того тлумачення, яке дав Конституційний Суд після спливу декількох років після прийняття Конституції України). Текст Конституції України не дає змоги з’ясувати, який же зміст закладається в поняття верховенства права. Інші чинні на час прийняття Конституції законодавчі акти також не дають змоги з’ясувати зміст цього поняття. За таких умов логічним було б звернутись до вітчизняної доктрини. Але С. П. Головатий запевнює нас у тому, що вітчизняна доктрина дуже далека від загальновизнаного у Західній Європі та Північній Америці розуміння верховенства права, ідея якого у цих регіонах осмислювалась впродовж століть. С. В. Шевчук також пише про консервативність українських наукових кіл, які не визнають, зокрема природньо-правового підходу до визначення юридичної природи та змісту фундаментальних прав і свобод[510]. І все ж посилання на ґрунтовність дослідження С. П. Головатого та на врахування ним європейського розуміння верховенства права не є достатнім для того, щоб при тлумаченні частини першої ст. 8 Конституції надати перевагу тому розумінню верховенства права, яке викладається в фундаментальній роботі С. П. Головатого.

Достатнім для твердження про те, що при тлумаченні частини першої ст. 8 Конституції слід виходити із європейського розуміння верховенства права, ґрунтовно дослідженого та викладеного С. П. Головатим, є наступне положення преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Уряди держав-членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію... сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке...».

Ратифікувавши зазначену Конвенцію, Україна визнала,