Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

практику. Йдеться про те, що закони мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Але ж прямо не зазначається на те, що якраз принцип верховенства права вимагає втілення в законотворчу практику цих цінностей. Та і в будь-якому випадку тут зазначається лише на певні фрагменти принципу верховенства права. Положення про те, що верховенство права вимагає включення до змісту права не тільки законодавства, а й інших регуляторів потребує істотного уточнення. Викликають запитання в зв’язку з тим, що відповідність покарання вчиненому злочину визначається в рішенні, про яке йдеться, «окремим проявом справедливості» (із цитованого уривка із рішення Конституційного Суду можна зробити висновок про те, що справедливість входить до змісту принципу верховенства права). Далі стверджується, що «адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави» та із суті конституційних прав і свобод людини, а не із принципу верховенства права.

Отже, Конституційний Суд почав мотивування свого рішення з посилання на те, що Україна є правовою державою, продовжив аналізом принципу верховенства права, а цей аналіз закінчив плавним поверненням до принципу правової держави. Викладене свідчить про те, що Конституційний Суд досить непослідовно витлумачив зміст принципу верховенства права.

Оскільки тлумачення принципу верховенства права в мотивувальній частині виявилось невдалим, резолютивна частина судового рішення також викликає зауваження. Конституційний Суд визнав, що ст. 69 КК є неконституційною в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, оскільки ст. 69 КК у цій частині не відповідає принципу справедливості. Слід погодитись з доводами судді Конституційного Суду В. І. Іващенка, які він виклав у окремій думці, про те, що «призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності, дострокове звільнення, амністія та інші подібні заходи є не проявами справедливості, а односторонніми актами гуманізму з боку держави до конкретних осіб, які вчинили правопорушення».

Конституційний Суд визнає необхідність того, щоб покарання відповідало тяжкості злочину. Але в міру збільшення тяжкості злочину така відповідність (адекватність) не може бути забезпечена в суспільстві, що орієнтоване на ідею гуманізму. Р. ф. Ієрінг писав, що «кримінальне право, можливо, надає незрівнянно більше благодіяння злочинцю, ніж потерпілому від злочину»[504]. Таке суспільство іде на односторонні акти гуманізму, що проявилось у відмові від смертної кари як виду кримінального покарання, в обмеженні максимальних строків позбавлення волі. Встановивши, наприклад, максимальний строк позбавлення волі за злочини проти власності, якщо сума, в яку оцінюється предмет злочину, в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, законодавець не встановлює більш жорсткого покарання, якщо таке перевищення складає шість чи шістдесят тисяч разів. Тут немає пропорційності, а отже, — немає і справедливості, а є акти гуманізму, продиктовані тим, що тяжкість злочину інколи є настільки великою, що відповідне (адекватне) покарання буде для правопорушника занадто тяжким, занадто обтяжливим для правосвідомості більшості населення, а тому схиляє суспільство до акту гуманізму. Такі акти гуманізму застосовуються до осіб, кількість яких є незначною порівняно з кількістю осіб, що скоюють злочини невеликої тяжкості. Вони не мають масового характеру. Навпаки, злочини невеликої тяжкості є поширеними. Покарання за такі злочини не є жорсткими.

Прагнучи визначити особам, що вчинили злочини різної тяжкості, відповідну (адекватну) міру покарання, порядок його призначення, що відповідають ступеню тяжкості злочину, законодавець використовує цілу систему правових заходів з метою диференціювати види і міру покарання, можливість звільнення від покарання (ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), звільнення від вибування покарання в зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), умовно-дострокового звільнення (ст. 81 КК) тощо. За наявності розгорненої системи критеріїв диференціації міри покарання та звільнення від покарання не було підстав визнавати неможливість призначення більш м’якого покарання особам, які скоїли злочини невеликої тяжкості, несправедливою, такою, що не відповідає принципу рівності.

Видається, що здійснена Конституційним Судом спроба визначити конституційність ст. 69 КК на підставі положень Конституції України про верховенство права і правову державу виявилась не дуже вдалою, але певні положення, що можуть живити пошуки змісту принципу верховенства права, Конституційний Суд сформулював.

Головне полягає в дуже широкому розумінні Конституційний Судом принципу верховенства права. Якщо взяти до уваги ч. 1 ст. 8 КАС («суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права...»), то виходить, що принаймні адміністративні суди можуть ставити принцип справедливості вище актів законодавства, зокрема — вище законів і навіть Конституції. Тому суддя Конституційного Суду В. І. Іващенко у своїй окремі думці зауважив: «Із сформульованого у Рішенні визначення принципу верховенства права випливає можливість протиставлення законодавства і таких «соціальних регуляторів», як норми моралі, традиції, звичаї тощо. Притому в разі колізії норм законів і цих «регуляторів» пріоритет надається останнім, оскільки закон «іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи» (підпункт 4. 1 мотивувальної частини Рішення)».

Не вирішуючи тут, а тільки ставлячи проблему співвідношення принципу справедливості і позитивного права, пропонуємо також звернути увагу на наступні твердження науковців.

Німецький науковець-спеціаліст у галузі цивільного права К. В. Еннекцерус у 20-ті роки минулого століття оцінював як безсумнівно правильне спостереження, що дало іншому німецькому автору Ісаю підставу стверджувати наступне: «В праві, що регулює оборот (очевидно, мається на увазі право цивільне — Авт.), рішення виростає із правових почуттів (у сенсі справедливості рішення) та із здорового глузду і відчуття корисності і тільки потім обґрунтовується нормами як обов’язковими». К. В. Еннекцерус зауважував, що така точка зору за своїми висновками навряд чи сумісна з обов’язковістю законів для судді, але ж він не заперечує того, що таке розуміння існує[505]. У більш близький до сьогодення час відомі дослідники у сфері порівняльного права Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі також визнавали існування наступного явища у Франції: «Французькі судді порушують принципи цивільної відповідальності, що встановлені Цивільним кодексом, хоч і вважають, що добросовісно застосовують ст. 1382-1386 цього Кодексу. Деякі із них зізнаються, що вони на початку знаходять справедливе