Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

любий пане графе, ви загадка для всіх, і для моєї матінки теж, усі це визнають, та ніхто не може її відгадати; заспокойтеся, ви й досі залишаєтеся нерозв’язаним питанням. Матінка тільки й питає весь час, як це може бути, що ви такі молоді. Гадаю, десь у глибині душі вона бере вас за Каліостро чи графа Сен-Жермена, як ото графиня Г. — за лорда Рутвена. Як зустрінетеся з графинею де Морсер, то запевніть її в цім остаточно. Вам це неважко, адже у вас є філософський камінь одного і розуміння другого.

— Дякую, що попередили, — усміхнувся граф Монте-Крісто. — Постараюся виправдати всі сподівання.

— То ви прийдете у суботу?

— Авжеж, якщо запрошує пані де Морсер.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— А Данґляр?

— О, йому вже надіслали потрійне запрошення; цим переймався мій батько. Ми постараємося запросити і великого Д’Аґессо, тобто пана де Вільфора, та дарма сподіватися, що він прийде.

— Прислів’я каже, що надії ніколи не слід губити.

— Ви танцюєте, пане графе?

— Я?

— Авжеж, ви. А що тут дивного, якби ви танцювали?

— Та звісно, до сорока років... Ні, не танцюю, та я люб­лю дивитися на танці. А пані де Морсер танцює?

— Теж ні. Ото будете розмовляти з нею, вона так хоче з вами побалакати.

— Та невже?

— Їй-богу! І, мушу вам сказати, ви перша людина, з якою моя матінка висловила бажання поговорити.

Альбер узяв капелюха і підвівся; граф Монте-Крісто пішов провести його.

— Ох, каюся я, — сказав він, зупиняючи Альбера на східцях.

— У чому?

— У моїй нескромності. Не повинен був я казати вам про Данґляра.

— Навпаки, кажіть про нього ще більше, кажіть частіше, завжди кажіть, та тільки в тому ж таки дусі.

— Чудово, ви заспокоїли мене. До речі, коли повертається пан Д’Епіне?

— Днів за чотири чи п’ять, не пізніш.

— А коли його весілля?

— Як прибудуть пан і пані де Сен-Мерани.

— Приведіть його до мене, як він приїде. Хоч ви й кажете, що я не люб­лю його, та я радий буду його бачити.

— Слухаю, ваша величносте, ваше бажання буде виконане.

— До побачення,

— Принаймні у суботу неодмінно, еге ж?

— Авжеж! Я дав слово.

Граф Монте-Крісто провів Альбера і помахав йому рукою. Потім, коли той сів у свій ридван, він обернувся і вгледів Бертуччо.

— Та й що ж?  — запитав граф Монте-Крісто.

— Вона їздила в суд, — відказав управитель.

— І довго там була?

— Півтори години.

— А потім повернулася додому?

— Простісінько.

— Гаразд. Тепер, любий Бертуччо, раджу вам вирушити в Нормандію й пошукати там той невеликий маєток, що про нього я вам казав.

Бертуччо вклонився й, оскільки його власні бажання цілком збігалися з отриманими вказівками, того ж таки вечора він вирушив у дорогу.

XII. Пошуки

Вільфор дотримав слова, яке він дав пані Данґляр, а головне, самому собі, і постарався з’ясувати, як це граф Монте-Крісто міг знати про події, що відбулися в Отеї.

Того ж таки дня він написав панові де Бовілеві, колишньому в’язничному інспекторові, кого перевели з підвищенням у розшукову поліцію. Той попросив два дні, щоб як слід дізнатися, у кого можна здобути необхідні відомості.

За два дні Вільфор отримав таку записку:

«Особа, яку звати графом Монте-Крісто, добре відома лордові Вілморові, заможному чужинцеві, що часом буває в Парижі і зараз теж перебуває тут; відома вона й панотцеві Бузоні, сицилійському священикові, що уславився на Сході добрими справами».

У відповідь Вільфор звелів зібрати про тих чужинців найдетальніші відомості. До наступного вечора його наказ виконали, і ось що він дізнався.

Абат, що приїхав до Парижа лиш на два місяці, мешкає позаду церкви Сен-Сюльпіс, у двоповерховому будиночку; у домі лише чотири кімнати — дві внизу й дві нагорі, і там живе тільки панотець.

На долішньому поверсі розташована їдальня, зі столом, стільцями і буфетом із горіхового дерева, і вітальня, обшита деревом і пофарбована в біле, без прикрас, без килима і настінного дзиґаря. Певне, в особистому житті абат обмежується тільки найнеобхіднішим.

Щоправда, він воліє збувати час у вітальні на другому поверсі.

Той поверх чи радше бібліотека усенька завалена богословськими книгами і рукописами, у які він, за словами свого слуги, закопується на цілі місяці.

Слуга розглядає гостей через маленьке вічко у дверях, і якщо їхні обличчя йому незнайомі чи не подобаються, то він каже, що панотця в Парижі нема, і багато хто задовольняється тією відповіддю, знаючи, що абат постійно мандрує і часом дуже довго відсутній.

Утім, удома він чи ні, у Парижі він чи в Каїрі, він завжди допомагає біднякам, і вічко у дверях служить для милостині, яку від імені свого господаря роздає слуга.

Суміжна з бібліотекою кімната служить спальнею. Ліжко без запони, чотири фотелі й диван, обіпнуті утрехтським оксамитом, становлять разом із аналоєм усю її обставу.

Що ж до лорда Вілмора, то він мешкає на вулиці Фонтен-Сен-Жорж. Це один із тих англійців-мандрівників, які витрачають на подорожі весь свій маєток. Він винаймає мебльоване помешкання, де збуває дві чи три години щодня і дуже рідко ночує. Одна з його примх полягає у тому, що він рішуче відмовляється балакати французькою, хоч кажуть, пише він французькою пречудово.

Наступного дня по тому, як ті цінні відомості доправили королівському прокуророві, якийсь чоловік вийшов із ридвана на розі вулиці Феру, постукав у двері, пофарбовані в оливково-зелений колір, і запитав, чи вдома панотець Бузоні.

— Панотець зранку десь пішов, — відказав слуга.

— Я міг би не задовольнитися такою відповіддю, — сказав відвідувач, — тому що прийшов я від такої особи, для котрої всі завжди бувають удома. Та прошу вас передати абатові Бузоні...

— Я ж вам сказав, що його нема вдома, — повторив слуга.

— То як він повернеться, передайте йому оцю картку і запечатаний пакет. Чи можна буде застати панотця сьогодні ввечері о восьмій годині?

— Авжеж, мосьпане, якщо тільки він не засяде за роботу; тоді це все одно, якби його не було вдома.

— То я повернуся о цій порі, — сказав відвідувач.

І пішов собі.

Справді, о восьмій вечора той чоловік прикотив у тому ж таки ридвані, та цього разу повіз не зупинився на розі вулиці Феру, а під’їхав до самісіньких зелених дверей. Чоловік постукав, йому відчинили, і він увійшов.

Із тієї поштивості, з якою зустрів його слуга, він зрозумів, що його лист справив належне враження.

— Панотець удома? — запитав він.

— Так, він працює в бібліотеці; але він чекає вас, мосьпане, — відказав слуга.

Незнайомець побрався доволі крутими східцями, і за столом, осяяним яскравою лампою під величезним абажуром, тоді як решта кімнати тонула в темряві, побачив він абата, у священицькому вбранні, із каптуром на голові, на зразок отих, що вкривали черепи середньовічних учених.

— Я маю за честь розмовляти з паном Бузоні? — запитав відвідувач.

— Так, мосьпане, — відказав священик, — а ви та особа, яку пан де Бовіль, колишній в’язничний інспектор, скерував до