Читати книгу - "Під куполом"

«Ну, то що далі? Що, чорти мене забирай, далі?»

Він не знав. А ще виявилося, що після всього цього він не втратив здатності до емоційних переживань, бо його накрило хвилею відчаю, і ледве-ледве він утримався від того, щоб не вокалізувати цей відчай у риданні. Четверо людей унизу можуть його почути і подумають, що він у біді. Та так воно й є, він у біді. І не тільки він.

Він підвівся, ноги під ним тремтіли, загрожуючи підломитися. Гаряче, цупке повітря, здавалося, приставало йому до обличчя, мов олія. Він неспішно побрів крізь обтяжений яблуками сад назад до фургона. Єдине, що йому було цілком ясно — про існування цього генератора ні за яких обставин не повинен дізнатися Великий Джим Ренні. Не тому, що йому може схотітися його знищити, а тому, що він, скоріше за все, встановить навкруг нього охорону, щоб запобігти його знищенню. Щоб генератор продовжував робити те, що робить, і таким чином Ренні міг продовжувати робити своє. Принаймні поки що Великого Джима цілком влаштовував поточний стан речей.

Расті відчинив дверцята фургона, і саме тоді, менш ніж за милю від Чорної Гряди, потужний вибух сколихнув день. Це прозвучало так, ніби Бог нахилився і вистрелив униз із небесного дробовика.

Расті знічев'я скрикнув і подивився вгору. І тут же йому довелося прикрити собі очі рукою від люті миттєвого сонця, що спалахнуло в небі понад межею між Честер Міллом і ТР-90. У Купол врізався черговий літак. Тільки цього разу це був не скромний «Сенека-V». Чорний дим здіймався від точки контакту, яку Расті визначив приблизно на висоті двадцять тисяч футів. Якщо чорна цятка, залишена ракетними ударами, здавалася мушкою на щоці дня, ця нова пляма була виразкою шкіри. Такою, що готова бурхливо розростися.

Расті забув про генератор. Забув про чотирьох друзів, котрі його чекають. Забув про власних дітей, заради котрих він щойно наражав себе на ризик спалення живцем і розутілення. Протягом двох хвилин не було місця ні для чого в його мозку, окрім крижаного жаху.

По той бік Купола на землю падали уламки. Слідом за передньою чвертю реактивного лайнера полетів палаючий двигун; за двигуном посипався дощ із синіх авіаційних крісел, чимало з пристебнутими до них пасажирами; слідом за кріслами надійшла черга величезного блискучого крила, котре ширяло, похитуючись, немов аркуш паперу на протязі; за крилом пішов хвіст, схоже, що це «Боїнг-767». Хвіст був темно-зеленого кольору. На ньому був зелений символ світлішого відтінку. Расті здалося, що той схожий на конюшину.

«Ні, це не конюшина, а трилисник».

А тоді на землю обвалився, мов зламана стріла, фюзеляж літака, і навкруги загорівся ліс.

18

Місто здригається від вибуху, і всі виходять подивитися. По всьому Честер Міллу мешканці виходять дивитися. Вони стоять перед своїми будиночками, на під'їзних алеях, на тротуарах, посеред Мейн-стрит. І хоча небо на північ від їхньої тюрми здебільшого затягнуте хмарами, їм доводиться прикривати очі від сяйва — того, що Расті зі свого місця на вершечку Чорної Гряди побачив, як друге сонце.

Звісно, вони бачать все, як воно є: найгострозоріші навіть можуть прочитати назву на фюзеляжі падаючого літака, поки він не зникає нижче лінії дерев. У цьому нема нічого надприродного; таке вже траплялося й раніше, не далі, як на тижні (хоча не так грандіозно, треба визнати). Проте в мешканцях Честер Мілла оселяється гнітючий страх, який пануватиме в місті відтоді й до самого кінця.

Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам, що надходить момент зламу, коли спротив помирає і вповзає покірність. Для більшості мешканців Честер Мілла точкою зламу став пізній ранок двадцять п'ятого жовтня, коли вони стояли, хто сам, а хто разом із сусідами, і дивилися, як понад три сотні людей валяться згори в ліс ТР-90.

На початку цього ранку приблизно відсотків п'ятнадцять тутешніх мали на рукавах голубі пов'язки «солідарності»; під захід сонця цієї середи в жовтні їх кількість збільшилася вдвічі. Коли сонце зійде завтра вранці, таких стане більше половини всього населення.

Спротив поступається покірності; покірність викохує залежність. Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам це. Хворі люди потребують когось, хто подаватиме їм пігулки і склянку з прохолодним солодким соком, щоби їх було легше ковтати. Вони потребують когось, хто маззю з арніки розітре їм болючі суглоби. Вони потребують когось, хто сидітиме поряд темної ночі, коли години тягнуться так довго. Вони потребують когось, хто скаже: «А тепер спи, завтра буде краще, я тут, спи, я про все подбаю».

Спи.

19

Офіцер Генрі Моррісон привіз Джуніора в лікарню — на той час хлопець сяк-так прийшов до тями, хоча так само белькотів якісь нісенітниці — а далі вже Твіч повіз його кудись на каталці. Моррісон дивився йому вслід із полегшенням.

У довідковій службі Генрі дізнався домашній номер Великого Джима і номер міської ради, але ні там, ні там ніхто не відповідав — то були номери дротової мережі. Він якраз слухав робота, котрий повідомляв йому, що номер мобільного телефону Джима Ренні не значиться в реєстрі, коли вибухнув лайнер. Разом з усіма ходячими у шпиталі він вибіг надвір і стояв на розворотному майданчику, дивлячись на нову чорну мітку на невидимій поверхні Купола. Ще падали останні уламки.

Великий Джим дійсно перебував у міській раді, але телефон він вимкнув, щоб ніхто йому не заважав доопрацювати обидві його промови — одна для копів цього вечора, а друга перед усім містом завтра ввечері. Почувши вибух, він кинувся надвір. Першою думкою йому промайнуло: Кокс підірвав атомний заряд. Нікчемашний полковник! Якщо він проб'ється крізь Купол — усе полетить шкереберть!

Він опинився поряд з Елом Тіммонсом, доглядачем будівлі міськради. Ел показав на північ, високо в небо, де ще здіймався дим. Великому Джиму це нагадало вибух зенітного снаряду з якогось фільму часів Другої світової війни.

— Там був літак! — кричав Ел. — Величезний! Господи! Хіба вони не попередили всіх?

Великий Джим з полегшенням віддихнув, його оскаженіле серце трохи вповільнило свій стукіт. Якщо це був літак… просто собі літак, а не ядерний вибух чи якась суперракета…

У нього зацвірінькав мобільний. Він дістав телефон із кишені й розкрив:

— Піте, ти?

— Ні, містере Ренні, це полковник Кокс.

— Що ви наробили? — заволав Ренні. — Що це ви, люди, заради Бога, тепер зробили?

— Нічого, — в голосі Кокса не було й сліду колишньої холодної зверхності, він звучав збентежено. — Ми не маємо