Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Ясміна Володимирівна деякий час не рухалася, застигнувши з простягнутою рукою, у якій погойдувалася книга.  

— Я б хотіла намалювати сигіл замість нього, якщо дозволите, — сміливо зробила крок уперед Дарина та начепила на обличчя нещиру усмішку. 

Ректорка відсторонено кивнула та відійшла до стіни, аби ми могли виконати свою роботу. 

— Що це з твоєю матір’ю? — звернулась я тихо до Меліси та зігнулася, дістаючи з-під стола коробку зі свічками. На моє запитання відьма з байдужістю стенула плечима, мовляв, підійди та запитай.  

Дивна реакція на свою матір, якій за словами Меліси загрожувала небезпека від прокляття. Хоча чому я взагалі приколупалася до логіки мерця?  

Котяра, що ледачо розлігся під столом і чия шерсть зливалася з темрявою, ледве не дряпнув мене по зап’ястку, оголивши ікла та пронизливо зашипівши. Цей звук вивів ректорку з незрозумілого стану. Вона стрепенулась, обвела зібрану в кімнаті нечисть чіпким поглядом і, прокашлявшись, наказала нам із Дариною «ворушити булками». 

— Бачу, ти вже познайомилася з Фурією, — засміялася Меліса. Я покосилася на неї та запитально здійняла брову. — Мамин фамільяр, — пояснила та вказала пальцем на котяру, що тепер крутився біля ніг Ясміни Володимирівни й приглушено муркотав. 

Відлипнувши від споглядання кота, прийнялася розташовувати свічки по колу. Дістала з кишені запальничку та підпалила одну, інші спалахнули слідом, підкоряючись моїй магії.  

Меліса присіла біля тремтячого полум’я запаленої мною свічки та легенько на нього дмухнула. Під її криву посмішку справжньої бешкетниці, усі вогники повільно згаснули, залишивши після себе чорні цівки, що здіймалися змійками до стелі.  

Вловивши слабке тління, я швидко клацнула пальцями і свічкові гніти спалахнули новим полум’ям. Помаранчеві язики торкнулися примарної шкіри Меліси, вона слабко засміялася й зазирнула мені у вічі. Її щоками несподівано потекли сльози. 

 — Не відчуваю... Нічого не відчуваю, — відьма вимовила це так, наче лише зараз по-справжньому усвідомила, що мертва.  

З кращим освітленням Дарина могла спокійно почати малювати химерний малюнок. Для початку вона, під схвальний кивок ректорки, витягла з припорошеної порохом скриньки ритуальну чашу із чистого золота та кинджал, що лежав поряд, обмотаний червоною оксамитовою тканиною.  

Відійшовши до іншої нечисті, я з розтуленим ротом спостерігала, як Дарина з гордовитим виразом обличчя розсілася посередині кімнати та стрімким рухом полоснула себе кинджалом по зап’ястку. Кров хлинула у підставлену чашу. Вона текла не зупиняючись, доки Ясміна Володимирівна не присіла біля неї, бережно прикриваючи долонею її поріз. Той одразу загоївся, й ректорка повернулася на своє місце. 

— Заклинання! — гримнула вона.  

Дарина ледве помітно здригнулася. Її шия натягнулася, на скроні випнулася вена. Відьма поспіхом стерла тильною стороною долоні піт із чола, що встиг виступити, замащуючи себе при цьому кров’ю.  

Почувся її хрипливий голос. Він здавався шелестом листя, яке колихав весняний вітер.  

— Dii misericordes! Molestiam et calamitatem super nos portas. Daemon, quem ego ab inferis arcessam, tua semina perdat in terra. Audiat de abysso clamorem meum. Munera da mihi, et dona tibi dabo vicissim. 

З кожним своїм словом Дарина вимальовувала на дерев’яній підлозі новий символ, майже не підглядаючи у книгу. 

Скільки ж у цієї «пані» зарозумілості? 

Поступово її каракулі набували вигляду вола із загнутими всередину рогами, на яких звивалися змії, а навколо демонського сигілу — пентаграма. Мої свічки розташувалися точнісінько на гострих кутах п’ятикутної зірки.  

Коли з мистецтвом Дарини було покінчено, ректорка самим лише поглядом наказала їй стати біля нас. Від її наближення та металевого смороду крові помутніло в голові. Схопилася за підвіконня, щоб не звалитися просто під ноги Давиду. 

— Не заходьте у пентаграму, — попередила Ясміна Володимирівна. — Зазвичай той, хто викликає демона, у ній ховається, але сьогодні до нас завітає слабачок, тому у сигілі опиниться він. 

Ех, Софіє, таку виставу пропускаєш! 

— Щось він довго, — Давид театрально позіхнув і поглянув на наручного годинника. 

Я прикусила нижню губу, спостерігаючи, як маленький вихор з’являвся посередині кривавого символу. Нечисть піддалася вперед, округливши очі. Найсміливіших, що спробували підійти ближче, підхопила за шкірки Ясміна Володимирівна та штовхнула назад у натовп. Високий чаклун, що стояв позаду, дістав смартфон і, витягнувши руку, почав фільмувати все на відео.  

Я тихенько пирхнула. 

Божевільні створіння! 

Вихор розростався. Стеля пішла тріщинами, на підлогу посипалася штукатурка. З вихору виринуло чорне копито, та гучно гепнуло по підлозі. За ним у наш світ почали з’являтися рештки тіла пекельної істоти. 

Я затулила рот долонею, щоб не розсміятися. Ця тварюка виглядала так, наче зійшла зі сторінок найтиповіших казок про чортів — копита, хвіст, велетенські роги на подовгастій голові, червона шкіра, схожа за структурою на каміння, нижні ікла, що накривали верхню губу та чорні очиська, мов затягнуті смолою. 

Демон розтулив пащеку повну гострих зубів та щось хрюкнув. 

Я не жартувала. 

Він справді хрюкнув. 

Меліса, що притулилася до своєї матері плечем, на відмінно від мене не стримувала свого сміху. 

— Ти якась неправильна примара, — заговорила до неї тихо, знаючи, що вона мене почує. 

— Відьмою я теж була поганенькою. 

Давид кинув на мене примружений погляд, почувши, напевно, моє бубоніння. Я прокашлялася, втупившись очима у демона посеред кімнати. Він почав щось кричати незрозумілою мовою. 

— Хто скаже, як змусити його не белькотіти латиною, тому поставлю п’ятірку, — сказала Ясміна Володимирівна, спостерігаючи за всіма з напівусмішкою. 

— Відрізати язик! — виголосила мавка.