Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Даю собі ще кілька хвилин. Стоїмо мовчки. Інколи так потрібна тиша і поруч тепло людини, яка розуміє тебе, як себе, відчуває та не лізе в душу, а просто мовчить. Хотілось би дізнатися, що зараз відчуває мій каратист, але, розумію, що в цю хвилину він мені цього не скаже, а я не насмілююся запитати.

– Дякую тобі за те, що ти такий, – мій щирий, емоційний порив нарешті переростає у слова.   

– Який? – Віталій ще сильніше горне мене до себе.

– Особливий, щирий, надійний! Що розумієш мене, не ставиш зайвих питань, що поруч. Мені так важлива твоя підтримка в цей момент, – так хочеться, аби він відчув, зрозумів, з моїх слів, що він значить для мене. Наша дружба така міцна, перевірена…

– Не перебільшуй,  Валентинко, я звичайний, просто ти для мене особлива, не пересічна дівчинка, – Віталік посміхається. Його усмішка така ніжна, привітна та щира…

Вирішую, що досить мені на сьогодні сентиментів. Вивільняюся з обіймів Віталія і за руку мовчки тягну його на кухню, де ми дружно наводимо лад з посудом, а потому Віталій допомагає мені з пакетами з одягом. Безвідмовний. Ми переносимо їх до моєї спальні, однак я вирішую поки залишити, все, як є. Всім решта займуся потім, незручно зараз, поки він поруч, гаяти час на такі примітивні речі. Хочеться провести час у приємному спілкуванні з Віталієм.

Ми гарно проводимо час на терасі моєї спальні, споглядаючи з висоти панораму міста та пригадуємо наше дивне знайомство у супермаркеті, ту сварку, та інші курйозні моменти, обговорюємо наші подальші плани. Час тікає, наче крізь пальці. Сутеніє. Теплий серпневий вечір.  Вечірня заграва, заходить сонце, місяць золотаво-срібною монеткою висить на небі. Ніч повноцінно вступає у свої права. Відпускаю Віталіка додому. Стаса немає. Розкладаю речі, приймаю душ, вкладаюся спати, але не спиться. Беру до рук телефон.  Повідомлення від Станіслава Маєвського: «Вибач, у мене дещо змінилися плани. Обставини. Мене сьогодні не буде і найближчі кілька днів також. До вихідних повернуся, поговоримо. Нічого поки не обіцяю, але, якщо вдасться, то на вихідних можливо поїдемо на рибалку. А поки будь чемною дівчинкою, пам’ятай про нашу домовленість. Віталію я написав. Він про тебе подбає». 

Відчуваю розчарування, однак розумію, що у Станіслава своє життя, робота, і навряд чи він заради мене змінюватиме свої плани. Хто я для нього? Він і так з якогось переляку взявся за мою справу. Маю бути вдячна. Розуміння є, та все одно прикро. Ось і розбилися мої примарні мрії. Стас дорослий чоловік і для мене він недосяжний. Я просто чергова клієнтка, яка навіщось потрібна йому, але я ще не до кінця розумію цю схему, його план. Відповідаю стримано: «Жодних проблем, я все розумію. Я знаю, що ти затребуваний адвокат, у тебе робота, своє життя. Не переймайся. А про вихідні не турбуйся. Навіть якщо у тебе все складеться, то у мене не вийде. Мене уже запросили на шашлики на дачу за місто. Так що порибалиш без мене». Відправляю повідомлення та вкладаюся спати, але не спиться. Думаю про Станіслава. Він не в мережі. Моє повідомлення ще навіть не бачив.

Хотілось би побачити, як зреагує. Думаю, що буде радий, бо не треба йому у вихідні панькатись зі мною. Вимикаю телефон, правда не розумію навіщо, але не можу побороти в собі те імпульсивне бажання. Здається мені хочеться, аби Станіслав трохи похвилювався, хоча навряд чи він взагалі помітить мою тривалу відсутність в мережі. Скоріш за все цю ніч він проведе не один. Лежу і втикаю в стелю, а мій адвокат не виходить мені з голови. От дідько, це ж треба? З такими роздумами десь аж під ранок провалююся у сон…

«У-у-у, що за напасть, котра година?» – не можу зрозуміти, що відбувається, голова квадратна. В мізках відлунює надокучливий пронизливий звук. Усвідомлення: «що це?» приходить не відразу. Незрозумілий стан сонливого забуття все ще триває. Накриваю голову подушкою, але це мені ніяк не допомагає. Дверний дзвінок наполегливо продірявлює мізки. «Що за чорт?» Розумію, що доведеться вставати, бо це ніколи не припиниться. «08:00» показує годинник на стіні. І кому це так закортіло з самого ранку розбудити мене? Може щось сталося? Нехотя спускаю ноги з ліжка, взуваю капці, натягую шовковий халат. З дзеркала на мене дивиться зарум’яніла засоня. Така кумедна. Моє відображення мене потішило.  Поправляю волосся і тягнуся до вхідних дверей. Дивлюсь у вічко: Віталік. Миттєво відчиняю двері й випалюю:

– Щось трапилось? Ти чого тут?

– Ну, нарешті, – кидається він мені в обійми. Офігіваю від несподіванки та нерозуміння. – Валентинко, з тобою все добре?

– Так. Ти чого, Віталику?

– Слава Богу! Де твій телефон? – зиркає на мене Віталій.

– Десь у спальні, на тумбочці валяється. А що? – кажу, не зовсім усвідомлюючи проблему, яка так яскраво читається на його лиці.

– Що значить валяється? Ти чому поза зоною весь ранок? Що сталося?

– Нічого, я просто його відключила, аби виспатися.

– Ти знаєш, що ми зі Станіславом весь ранок не можемо до тебе додзвонитися? Він сам не в місті, тому підняв мене на ноги ще о  сьомій ранку, і я примчав сюди, аби переконатися, що з тобою все добре. Ніколи більше не роби чогось подібного. Зараз ти маєш бути на зв'язку 24/7. Чуєш?